Багатьом відомо, що в ніч на Івана Купала зацвітає папороть, та ще нікому не вдалося побачити той цвіт. Всі знають про існування кохання, та не всім вдається пізнати його сповна.

Їх звела доля лише два тижні тому. Вже два тижні вони разом дихали одним повітрям. В тому, що світить сонце, сяють зірки, день змінює ніч, з’явився свій сенс – бентежний і чарівний. Полохливі надії окрилювали їх перші почуття та піднімали високо над землею і несли далеко в безмежне небо. Небо – одне на двох.

Вони сиділи в ресторані з дивною на ці часи назвою «Дружба». На столі в простуватій вазі стояв красивий букет білих троянд. Їх сюди приніс хлопець, трохи дивуючись сам собі, бо він ніколи не був тонким і досвідченим спокусником. Докучливий офіціант, взявши до рук шампанське, розлив його у фужери і нарешті залишив їх на самоті. Лишившися вдвох, вони сором’язливо замовкли.

– А як твоє прізвище? – не піднімаючи очей, запитала дівчина, – Бо тільки й знаю, що Юрко… Навіть якось незручно…

– Та… Нетребко… – розгублено промимрив парубок.

– М-да, – лише й мовила дівчина.

Відчувалось, що їй хотілося сказати щось більше, але вона стрималась. Юрко ж не міг збагнути, що не до вподоби дівчині в славному прізвищі, яке носило й буде носити ще не одне покоління Нетребків.

– Наталочко, щось не так? Чи, може, прізвище тобі не до душі?

– Та ні, – сказала дівчина й ледь усміхнулась куточками вуст, – у тебе таке цікаве прізвище: Не-требко…

– О, так це геть міняє справу! – загорівся Юрко. – Коли моє прізвище до душі, то чого тягнути?.. А чи не хочеш ти, Наталочко, щоб я раз і назавжди от взяв – і поділився з тобою своїм прізвищем? Що ти на це скажеш? – випалив Юрко й, жартуючи, лукаво підморгнув бровою.

– Це що, пропозиція? Ти мені пропонуєш вийти за тебе заміж? – перепитала дівчина і вперше з цікавістю глянула на Юрка.

І тут хлопець збагнув, що варто сказати: «Ні», – і тоді цей чудовий вечір, бентежне завтра, омріяне майбутнє, найпотаємніші сподівання – все водночас згине і пропаде в чорному мороці, і він сказав: «Так». На це дівчина лише мило усміхнулася куточками вуст, і він відчув, як гаряче забилося серце.

Так вона стала його дружиною.

Всі знають, що станеться, коли засунути пальці в розетку, але ніхто не знає, що буде з ним після одруження. Сімейне життя розчарувало Юрка. Ряст кохання швидко зів’яв і засох. Борщ став солоним, а чай холодним.

Вони знову посварилися. Вкотре.

Осінь плакала дрібним дощиком. Сумний Юрко стояв біля Дніпра, шукаючи душевної розради серед величавої природи Вічної ріки, яка століттями текла між київськими берегами і, як мовчазний свідок, вбирала в себе любов, страждання, радість, горе і сльози незчисленних людських доль. За спиною простягалась Оболонь, неподалік височів Московський міст, а над ним у сірій височині пролітав журавлиний клин. Серце стиснулося від болю, і захотілось – до крику, – щоб журавлі повернули назад його весни, щоб знову настала молодість, щоб по-новому, з чистого аркуша, потекло його життя. Набігла така сльоза, що хоч з розгону та в річку. Але природне життєлюбство взяло гору, і Юрко вирішив, якщо вже топити горе, то чого б не почати з пива.

Навпроти будинку, де жив Юрко, виднілась незугарна хатинка з жовтими боками та покрівлею із старого почорнілого шиферу. В часи Юркового дитинства там тримали сміттєві баки, які нині стояли «ізгоями» неподалік, бо халабуда у спритних руках торгівців несподівано перетворилась на магазин, де продавалися хліб, молоко, пиво, цигарки та всяка всячина. Місцеві часто нагадували будиночку його прикре минуле, обзиваючи поміж собою: «Посмітюха». Магазинчик несподівано став «тусовочним» місцем: біля нього призначали зустрічі, попивали пиво, там же можна було зустріти сусідів, знайомих, друзів і всяких підозрілих п’яненьких осіб. Тому Юрко не здивувався, коли біля «Посмітюхи» вгледів свого давнього друзяку Ромка.

Взявши пива, вони сіли на лавку, й поміж ними покотилася неспішна розмова – та, чоловіча, щира, відверта, – про навколишній світ, про футбол, про завтрашній день, ну, звичайно, про жінок, і тут кожен згадав свою. Примовкли. Зітхнули.

– Не повіриш, Ромку, згадую діда Василя, – сьорбнувши із пляшки пива, перервав мовчання Юрко. – Ото був мужик – фронтовик, стріляний, без однієї ноги, не людина, а кремінь. Бувало, вип’є і гукає мене та прискіпливо-прискіпливо так пита: «Юрко, от скажи, якщо всі дівчата ангели, то звідкіля ж відьми беруться?» – спитає дід, а в самого сльози в кутках очей. Ох, видно, була в старого своя історія, своя незакінчена війна, проте на замку держав душу, і словом не прохопився про свій секрет, лише скільки жив, стільки й бився над своєю головоломкою. Так і помер, а правди не дізнався, – невесело підсумував Юрко.

– Відьми… – недоречно підтакнув Ромко, ледве повертаючи язиком.

– А хочеш хохму, – продовжив похмуро Юрко, – моя завтра зібралась до ворожки і все грозить, що виведе мене на чисту воду! А що тут взнавати: працюю каторжно, з самого рання й до пізньої ночі надриваю жили… Ромку, таж я своїй жінці віддав усе: і серце, й гаманець, і квартиру в Києві, а вона все не вірить! Чужа баба – авторитет, а я – тьху на рівному місці, – Юрко сердито сплюнув. – Тут у нашому дворі об’явилася якась руда баба, кажуть люди, що дівки в черзі до неї стоять, бо добре ворожить, вгадує все до точності.

– Тю, ти що, не знаєш, хто це? Та це ж тітка Галька! Ну, двірничиха наша. Вона попервах щось в інституті викладала, там якась темна історія була, і її звідтіля вигнали, а після цього наша тітка ще довгенько двірничихою молотила. Короче, може, кисень у голову вдарив, може, були інші причини, але в неї голова поїхала конкретно: то пісні співала, то на дерева залазила і з пташками балакала, то відмовлялася підмітати, щоб усяких кузьок ненароком не зачепити та не вбити. Хіба ти не чув цю історію?

– Ні.

– Так от, цю пришелепувату лічили, лічили, а потім швиденько відправили на пенсію по інвалідності.

– І що, вона тепер ворожка?

– Ще й яка! Наші люди дурні, їм чим заплутаніше розкажеш, тим більше вірять. А та ж Галька меле, що їй у голову прийде, а всі кругом ахають – яка правда, як точно вгадала – та ще й своє прибрешуть, це ж баби…

– Ромку, а ти знаєш, де вона живе? – перебив Юрко свого товариша, і в нього загорілися очі.

– Де живе? Так на першому поверсі, де весь час і була квартира двірника. Їй як інваліду цю квартиру залишили.

Юрко двічі натиснув кнопку дзвінка, але йому ніхто не відчинив. Він штовхнув вхідні двері, і вони відчинилися. Юрко несміливо зайшов у коридор, озирнувся, а потім попрямував до зали. В кімнаті було темно. Товсті штори не пропускали денного світла. Пахло ладаном, евкаліптом і м’ятою. Горіли свічки. На краю столу біля стіни стояла ікона, біля якої валявся недогризок яблука, пучок полину й біле крило якогось птаха, а поряд з ними примостилася пачка засмальцьованих гральних карт. З сусідньої кімнати обережною ходою вийшла тітка, і перше, що кинулося в очі Юрку, – це руде волосся, яке аж горіло на голові, мов осіннє листя на сонці. На гладенькому обличчі світилася блаженна посмішка, очі жінки були чистими та світлими, і всміхалася вона, мов дитя.

– Синочок, а що ти хотів? Ти хочеш, щоб тітка тобі погадала? Так я не гадаю, я правду кажу. Ні, тітка не бреше… А чого не бреше, бо має зв’язок з космосом, а космос – це Бог, наш батько, а ми сироти його. В нього вся правда і вся сила, це він говорить зі мною, а я лише передаю його слова.

Тітка відразу заволоділа увагою Юрка, не даючи йому й рота відкрити. При цьому в неї ні на мить не сходила з обличчя лагідна посмішка, і вона так щиро раділа гостю, що здавалося, тітка давно очікувала на зустріч з Юрком.

– Та я того…

– Хлопчику, дорогенький ти мій, сідай, не стій. В ногах чорти крутяться. Мертві тримають нас за ноги. Наше минуле для нас дарма не проходить, а лягає тягарем на теперішні часи і колобродить у сьогоденні та заважає нам у майбутньому. Вся біда звідтіля, синочку. Ти вже забув про свої вчинки, вітер з голови видув пам’ять про них, а воно, оте минуле недобре чи неправильне, хап тебе за чуба – і розплачуйся душевними муками. А ми удаємо з себе дурників, жаліємося та всіх питаємо, і за що нас Бог карає, за які гріхи?

Хазяйка говорила тихо, але її слова так лунко віддавали в голові Юрка, що та здавалася порожньою. А ще Юрка дивувала начитаність і грамотність двірничихи, і водночас у грудях несамохіть проростав гострий холодок остраху.

– Тітко, кажуть люди, що ви гадалка? Чи, може, я квартирою помилився? Бо ці люди таке можуть наплескати своїм паскудним язиком, що потім самому невдобно. То ви вже вибачайте, коли що не так, – Юрко хотів виглядати ввічливим.

– В ту квартиру, в ту зайшов. Та хіба я ворожу? Так собі – кину карту… Знічев’я. Та й що можуть сказати карти? Хіба вони розумніші за людей? Недарма в них грають «в дурника». Мене також зробили дурною, психічною, я ж два роки відлежала в «Павлівці», і що було робити тітці: то книжки почитаю, то в Кирилівську церкву схожу, свічки поставлю, помолюся, і тут мов бомба розірвалася – раптом мені відкрилася Істина.

– Тітко, кому потрібна ваша істина…

– Мовчи, хлопчику, ти молодий ще… І дурний… Істина всім потрібна, але не всім вона відкривається. А істинне лише те, чого людина хоче в цей момент…

– Тітко, на біса мені ваші премудрості? Ви не повірите, мені щастя хочеться. Простого людського щастя! Юрко відчув, що він непомітно піддається якомусь невідомому впливу рудої ворожки.

– Ой, синочку, а якого щастя ти хочеш?

– Хочу, щоб мене любила жінка!

– І все? Так мало?

– Комусь мало, а мені багато.

– Мій ріднесенький, а я при чому тут? Де мені тієї любові хапнути, щоб тобі дати? Ти думаєш, якщо тітка на картах химородить, то безпремінно з чортами дружбу вертить та на мітлі літає. Ти наче з неба впав і головою об асфальт ударився, я ж не відьма якась…

– Тітко, у мене з головою якраз нормально, не те що в когось. Я чого сюди приперся? Як на духу, кажу: сподіваюсь купити собі трішки щастя…

– Тю, дурне теля, окстись! Хіба є на світі такі гроші, щоб купити чи любові, чи того щастя! Ну-ну! Якби так в житті, тоді все було б просто: у кого гроші, в того й щастя. Але доля тикає дулі й багатим, і бідним. А чого? Бо любов це тобі не смаженя, а божий дар. Це нагорода від Бога за нашу душевну чистоту, а ти з брудними помислами прешся.

– От мислі у мене в голові, не повірите, світлі і чисті. Тому помовчіть, тітко, хвилину і краще послухайте мене, дурного, як ви кажете. Значить, так: завтра до вас прийде моя жінка. Вона середнього зросту, білявка, синьоока, худорлява. Тітко, даю вам її фотографію, щоб ви, не дай Боже, нічого не переплутали. Коли вона прийде, то покажіть свій хист на ділі й розкажіть красиво, як її кохаю, який я хороший і що вона у мене одна на всі віки. Ви ж так вправно плетете свої байки, що в самого мозок робиться як пластилін, то, виходить, вам і карти в руки. А щоб моя благовірна повірила ворожбі, я розкрию свої карти: в нас дочка, ходить у дитсадок, жінчин батько, так трапилося, тиждень тому потрапив у аварію й розбив машину; а її мати, моя теща, щоб її чорти на кулаках носили, так нервувала, так нервувала, що потрапила до лікарні з якимось там гіпертонічним кризом. Значить, далі: моя жінка ніде не працює, сидить з дитиною дома… Ладно, цього буде достатньо, а решту наплетете, вам не звикати.

Юрко вийняв поважно з гаманця сто доларів, а потім неспішно поліз до целофанового пакета й витяг звідтіля яскраву коробку дорогих цукерок. В рудої тітки загорілися очі, зникла дитяча безпосередність, вираз її обличчя став діловим та зосередженим. Ворожка, здавалося, забула про все на світі і вже не зводила погляду з Юркових дарунків.

– Тітко, якщо погано наворожите, візьму гріх на душу, прийду і силою відберу не тільки свої гроші, а ще й жінчині.

– Ти що, синочку, дорогенький мій, все зроблю, все буде душевно й до ладу! Не переживай, мій ріднесенький, не переживай!.. – і перехрестила Юрка.

– Тітко, не відганяйте мене, як чорта, своїм хрестом; чесно кажу: прийду, відберу, ще й за риже волосся потягаю, я такий – несамовитий, – рішуче й умисно грубувато сказав Юрко.

– Та я від тебе лихо відганяю, а тому й хрещу тебе. Оце скільки живу, синочку, а такі цукерки мені ніхто не дарував. Ти, видно, добра людина. Чуєш, а давай я тобі погадаю.

– Все, тітко, я пішов. І дивіться мені!.. – сказав Юрко й погрозив пальцем.

– Ой, синок, та не бійся, будеш вдоволений, а якщо ні, то хай мене грім поб’є! – сказала руда ворожка й витріщила очі, щоб показати, як вона боїться кари.

– Як дитя, – подумав Юрко.

Минув день. Минула ніч. Настав ранок.

Юрко крутився в ліжку і своїм неспокоєм розбудив жінку.

– Чого тобі не спиться? Такий був солодкий сон, так взяло й розбудило, дурбецело… Ні спати, ні дихати не даєш. Вічно щось не так. Треба на роботу, то йди, чого людей будиш? Ти ще мені дитину розбуди, от мені лихо… – бурчала жінка, навіть не розкриваючи очей.

– Ладно, вгомонися, ти краще скажи, які в тебе плани, ти збираєшся сьогодні до ворожки чи ні? – спробував перевести розмову Юрко.

– Угу, схожу до гадалки, бо самій кортить. А що таке, боїшся? Переживаєш? Навіть не сумніваюся, та ворожка геть-чисто розгадає, скільки в тебе коханок, де ото пропадаєш вечорами і які в тебе потайні задумки.

– Кажуть тутешні баби, що ця гадалка не сповна розуму, – зауважив спокійно Юрко.

– Це ти хворий на всю голову. Ти віриш лише в те, що можеш пощупати. Пощупав – якщо є, то значить існує, а якщо ні, то це вигадки. Вона, щоб ти знав, найкраща ворожка в Києві.

– І де ти набралася цих казок? – невинне питання Юрка роздратувало жінку. Та вже прокинулась повністю – і на Юрка глянули очі, наповнені свинцем. Вона, як завжди, не вибирала слів і наговорила такого, що Юрко плюнув, швидко вдягнувся і, спересердя хряпнувши дверима, поплентався голодний на роботу.

Юрко Нетребко мав нехитрий бізнес: він торгував колесами й шинами для автомобілів і для цієї справи тримав п’ять власних невеличких магазинчиків, розкиданих по околицях Києва. Коли Юрко приїхав на роботу, то якраз видалась оказія: йому доставили партію зимових шин, і довелося цілий день розвозити та обліковувати товар по торгових точках. Та, незважаючи на зайнятість, весь день Юрко не знаходив собі місця. Його, як ото шашіль точить дерево, точила цікавість: чи ходила жінка до ворожки, чи ні, а якщо ходила, то що тітка їй наговорила. Ніби й роботи купа, а день тягнувся довго й перетворювався на вічність. Нарешті стемніло, добіг кінця важкий робочий день, пора було їхати додому.

Юрко тихо увійшов до своєї квартири. Оселю було не впізнати: чисто, прибрано, горіли свічки, а на столі стояли квіти. З кухні чулося, як щось шквариться, й пахло чимось смачним.

– Ой, Юрчик, це ти? – дружина легко, мов у повітрі, перелетіла кімнату й притиснулась усім тілом до Юрка. – Привітик, моє сонечко, а я за тобою скучила, – і пристрасно поцілувала, як цілувала давно, ще до весілля.

Вони сиділи удвох. Плакала свічка, бринів кришталь келихів, гордо біліли серветки, ніжно стелилася під пальцями трепетних рук біла скатертина; зустрічаючись один з одним, радісно дзвеніли ножі та виделки. Стіл ломився від страв, які Юрко бачив раніше у своєї жінки тільки на яскравих фотографіях її кухарських книг. Вона не відводила закоханих очей від Юрка, а сама аж світилася теплом і любов’ю.

– То що там, що наворожила гадалка? – обережно запитав Юрко, щоб не зруйнувати атмосферу тепла і затишку та не злякати нежданої-негаданої жіночої пристрасті та радості.

– Ти даремно не вірив. Це фантастика! Ворожка творить немислиме! Уяви, вона бере карти, розкладає – і тут каже, що в мене одна дитина, і не просто одна дитина, а дочка, потім називає, хто в мене чоловік і чим займається. Чудеса за чудесами! Ти можеш уявити, що карти прорекли їй, що мій тато потрапив в аварію, а мама важко захворіла. Ця ж ворожка мене вперше бачить, звідкіля їй таке знати? Отож! Ні, це магія, це все від Вищих сил. Вона чудо! Вона унікальна! А що вона розказувала про тебе – жаль, що ти не чув. Казала й приговорювала, щоб я тебе берегла й любила, бо пропаде чоловік – значить, і я пропаду, а доки з тобою, то буду здоровою і ніяка порча мене не візьме. Я боюсь, але, здається, тітка – справжня чаклунка й пов’язана з темними потойбічними силами. А знаєш, що вона шепнула мені на вухо: що з космосу їй прийшов сигнал, що ти мій оберіг і я буду жити, поки ти живий і задоволений мною. Твоя смерть – це моя смерть! – і тут у дружини потекли сльози. …

Юрко, по правді, ще внутрішньо не переналаштувався, а тому не зміг зрозуміти, чи то були сльози радості, чи сльози печалі.

Відтоді, як жінка побувала у ворожки, в їхньому домі все поінакшало: повернулися ніжність і тепло, настав мир, запанували любов і злагода. Сімейне гніздечко причепурилося, до Юрка всміхався блискучий паркет, пестилися біля ніг вичищені килими, радісно вигинав спину диван, а в ліжку м’яко стелилися любощі та пестощі. З ранку до вечора жінка щось натхненно готувала, прала, відпрасовувала, і здавалося, що вона дихає, живе і навіть готова померти з думками про свого чоловіка. А втім, змінилася не тільки його половина, змінився й сам Юрко. Він почав уважніше ставитися до своєї коханої, частіше говорити милі її серцю слова, підсобляти по господарству, дарувати квіти, і Юрку здавалося, що так буде завжди, що так буде вічно…

Минув рік, а немов пролетів один день.

Одного разу ні з того ні з сього прийшов у гості до Юрка його кум Павло; приплентався один, пригнічений, засмучений. Як водиться, випили горілочки, розговорилися й засиділися допізна. Ніч розгойдала біль. Падали гіркі слова, а за ними котилися важкі чоловічі сльози. Кум то терне кулаком очі, то потягне чарку, то крекне і все про сварки, про підступну жіночу натуру та про своє невдале сімейне життя. Зачепила Юрка чужа біда, та й вирішив він, на свою голову, поділитися з товаришем своєю радістю. Був би тверезий, не зробив би цього, а тут узяв, і несамохіть розкрив пов’язану із ворожкою свою сімейну таємницю.

– Куме, а я-то думаю, що то за ґедзь вкусив вашу жінку, з якого вона дива такою добренькою, такою любенькою стала, що її хоч до рани прикладай, – почухав лоба п’яненький кум. – Моя клята жінка казала, що ви свою зіллям обпоїли. Ти ба, виявляється тут насправді шаманські чари… Ач, як добре шептуха наворожила! Юрко, клянусь, тепер я свою навіжену точно погоню до ворожки, хай знімає сказ. Куме, хочу таку жінку, як у тебе!

Кум під великим секретом розказав своїй жінці Юркову історію. Та ж, не під меншим секретом, розказала цю історію подружці. Подружка була сусідкою Нетребків і часто забігала в їх квартиру, тому не дивно, що почуту новину притьмом і залюбки повідала Юрковій жінці. Коло замкнулося. Все враз змінилося. Миттєво кудись поділася любов, борщ став пересоленим, хліб – прісним, а квартира – холодною і чужою.

Знову пропало щастя – як і не було.