Аполлінарій Степанович Комашко був людиною смирною і простодушною, а годував себе та свою велику родину тим, що займався адвокатським ремеслом. Він не хапав з неба зірок, не входив до десятки і навіть сотні відомих адвокатів міста Києва, але від природи був старанний і добросовісний, тому робота його любила і давала хоч не великий, але достатній заробіток. Аполлінарій Степанович мав одну слабість: ще зі студентських часів він полюбляв розумні слова, і не просто розумні, а закручені, складні чи незвичні – ну, такі, щоб можна об них язика почесати чи поламати, або такі, щоб від них віяло загадкою, таємницею, старовиною, вченістю. Скільки цих слів зібралося в голові Аполлінарія Степановича, не скаже і він сам. Яка б не була розмова, він завжди вверне, вкрутить таке слівце. Хто б міг уявити, що така звичка Аполлінарія Степанович зможе сколихнути Київ і викликати політичний скандал.

Аполлінарій Степанович виїхав у центр міста Києва з думкою одержати в Печерському районному суді копію судового рішення. По неї можна було б самому й не їхати, все одно вислали б по пошті, але сьогодні в спину Комашка штовхали чорти. Отримавши документ, Комашко на своєму автомобілі піднявся з Хрещатика по бульвару Шевченка і завернув на Володимирську. Він мляво котився в середині повільного потоку машин у бік Львівської площі, де хотів по дорозі додому заглянути в свою адвокатську комісію. Щоб зрізати шлях, звернув з Володимирської на Рейтарську, а там повернув на Стрілецьку в бік Великої Житомирської. На Стрілецькій, після провулку Рильського, є неширока ділянка вулиці, яка в робочі дні з обох боків щільно заставлена автомобілями. Проїхати можна тільки в одному напрямку. Це київські Сцілла і Харибда. Аполлінарій Степанович знав, що проскочити ці двадцять метрів слід першим і швидко, бо якщо хтось назустріч, то все, ханá: така машина – як корок, що закупорює горло пляшки. Комашко вже бачив Велику Житомирську, йому залишалося якихось метрів шість, коли звідтіля йому назустріч виїхав розкішний чорний «Мерседес». Нахабний вельможа сунувся неспішно й солідно, його м’які чорні боки лисніли й переливалися, а на капоті гралися сонячні зайчики. Ось «Мерседес» зупинився й хижо вищирився блискучою металевою решіткою радіатора на «Деу Ланос» Аполлінарія Степановича.

– Ще трішки – і поцілувалися б, – подумав Комашко.

І тут Аполлінарію Степановичу стало чомусь ніяково від того, що він загороджує шлях такій машині, і він уже вирішив, що буде краще якось поступитись, але, глянувши в дзеркало, побачив, що його машину ззаду підпирає ціла низка автомобілів. Він покрутив головою в різні сторони боки – так, про всяк випадок – і збагнув, що навіть при великому бажанні не зміг би виявити благородство й дати дорогу «Мерседесу».

Минають хвилини. «Мерседес» стоїть гордо і незрушно. Зате на «Деу Ланос» ззаду напирають машини, і вже хтось нетерплячий надривно гуде клаксоном. Знічений Аполлінарій Степанович ввічливо моргнув світлом фар зустрічній машині, ніби говорячи: «Здай назад, дай проїхати». Але клятий «Мерседес» сердито поблимкав у відповідь світлом фар, промовляючи Аполлінарію Степановичу: «Це ти відступай!».

– От дурна людина, – подумав Комашко, – куди мені відступати: ні вперед, ні вбік, ні назад, я тут наче німці під Сталінградом. – Він знову моргнув світлом фар, бо раптом люди не второпали дорожньої ситуації.

«Мерседес» не ворухнувся, лише істерично заморгав фарами.

Аполлінарію Степановичу на мить здалося, що то жива істота і вона дуже дивується, з яких же причин не дають їй дороги. Добродушний Комашко вирішив постояти й почекати. Коли чекаєш, то багато проблем вирішуються самі собою. Як адвокат Аполлінарій Степанович знав цю істину, а тому ніколи не спішив, від чого багато справ розв’язувалися самі собою, без його особливого втручання.

У «Мерседеса» знову блимнули фари.

Комашко, чого за ним ніколи не водилося, раптом скипів. Гаряча хвиля накрила його голову. Аполлінарій Степанович відкрив вікно і, щоб усі бачили, показав витягнутий середній палець клятому «Мерседесу». Гаряча хвиля прокотилася – і зникла. Аполлінарій Степанович швидко скис і ніяково сховав руки, а ще йому стало незручно перед сином, якого він взяв з собою. Той був хоч і здоровий лобуряка, чотирнадцятий минув, але ж все одно сором охопив Аполлінарія Степановича, бо розумів, що показав не найкращий приклад для сина.

Чорний «Мерседес» відразу ожив. Відчинилися дверцята. З машини вийшло двоє чоловіків, одягнутих у чорні костюми, і стали по обидва боки від авто.

В Аполлінарія Степановича похололо всередині від недоброго передчуття.

Вслід за двома із «Мерседеса» висунулася нога, показалася лиса голова, за головою – біла сорочка, так з’явився третій. Третій став посередині, і вони шеренгою подалися між машинами до Аполлінарія Степановича. Було видно, що всі троє – мужики здорові, не зобиджені природою, ростом метрів десь під два, і в них надто серйозні обличчя.

– Будуть бити, – подумав Комашко. Він в одну мить закрив вікно, двері і втиснувся в сидіння.

Троє підійшли ближче. Середній здоровань, мабуть, був за старшого, бо владно махнув рукою, показуючи жестом: відкрий вікно, побалакати треба.

Аполлінарій Степанович не відкривав.

Старший постукав у шибку водійських дверцят. Аполлінарій Степанович не відкривав. Тоді здоровань гучно загамселив в шибку. Комашко подумав: «Зараз розіб’є вікно, а потім морду, то хай вже тільки морду», – і відкрив вікно.

Здоровань насунувся на вікно і, заглядаючи в машину до Аполлінарія Степановича, своїми ручищами сперся на бокове водійське дзеркало.

– Я народний депутат Третьяков, – сказав чолов’яга спокійним і поважним тоном.

Сите, вдоволене життям обличчя, очі вмащені єлеєм власної значущості. Комашко машинально відмітив собі: на бандита схожий. Всі інші слова Аполлінарій Степанович пропустив повз вуха, бо не міг відірвати очей від двох пудових гир, які лежали на ніжній пластмасі. Дзеркало при кожному русі чолов’яги жалісливо попискувало. Комашку здавалося: ще трішки – і дзеркало хрусне; і йому було жаль такої важливої деталі автомобіля

– Дзеркало зламаєте! Чоловіче добрий, я вас прошу, злізьте з мого дзеркала, – сказав Комашко якомога ввічливіше.

– Ти, чо?!. – беньковаті очі здоров’яка почали наливатися кров’ю. – Ти припух вообще, ти чо, не понял, я народний депутат!

– Ой, та я бачу, що ви людина висока, але із дзеркала злізьте…

– Людинка, ти звідкіль приїхала? Я влада, а ти гамно. Ти, мабуть, держслужба, да? Бабки тащиш потихеньку, да? На машину заробив корупцією, да? Та я таких, як ти – чірік, і всьо, уволєн! – обличчя у вікні вкрилося червоними плямами.

– Згоден, я «гамно», тільки злізьте з мого дзеркала, – сказав тихо Аполлінарій Степанович.

– Ет можно, – вдоволено сказало обличчя, на ньому з’явилася усмішка, а очі зволожилися добродушністю.

– Ну?.. – продовжило обличчя.

– Що «ну»?

– А палець?

– Що «палець»?

– Ну палець? Той, який хреном тирчав із твого вікна.

– Тирчав, і що з того?

– Людинка! Ти на кого преш? Я тебе вєжліво питаю, це ти мені, народному депутату, показав палець, ти хочеш сказати, що ти поімєл владу? Та ми всі пальці повідриваємо, разом з головою! Понял, да?

– Та я ж…

– Я!.. Да ти мухосрань!

– Тю, та не беріть так близько до серця, ви так переживаєте, що навіть страшно, а я ж не вам показав той «фак ю», а шоферу вашому.

– Водітєлю можна показувати. Він у мене повний придурок. Га-га-га, –зареготало обличчя. – Одним словом, кончений. Уступає тільки кортежу президента, і то по одній причині: боїться, що охорона пристрелить, га-га-га!..

Здавалося, можна було б і роз’їхатися.

І раптом:

– Якось не по-людськи, – зронив депутат, і його обличчя стало похмурим.

– Що не по-людськи? – здивувався Комашко.

– Тицьнув би дулю, чи шо. Вона ж якось ближче до серця. А то пальцем очі вибираєш, я тобі шо – підорас, чи шо?

Аполлінарій Степанович мовчав.

– Це якщо кожне буде плювати на владу, ти знаєш, браток, що буде? Це буде анархія! Такій владі жаба цицьки дасть. Якщо влада себе не поважає, то хто її буде поважати? – розмірковував голосно депутат.

Аполлінарій Степанович любив політику, а ще більше любив посперечатися з цього приводу. Тут його хлібом не годуй. Комашко стрепенувся, мов музикант, що почув перші акорди музики, і вирішив втерти носа депутату.

– Та я також… ніби не простак… у мене статус буде покруче вашого, – для переконливості Аполлінарій Степанович тицьнув вказівним пальцем до неба.

Народний депутат в одну мить став серйозним і зосередженим. Підсунувся ближче, вигнув шию, мов бик, і посунув свою лису макітру у вікно. Зазирнув у машину, хазяйським оком обвів салон, ніби шукав, чи не завалялися там якісь атрибути влади, оцінюючи, роздивився Комашка, і на обличчі здорованя з’явилося неприховане здивування.

– Не поняв… Це ж який такий статус? – мовив депутат, а сам аж принюхувався до Аполлінарія Степановича.

– Самий високий. Я – народ! Той народ, який вас вибирає! – прорік Комашко пафосно. – Ми, народ, є найвищим джерело влади, так написано в конституції.

– Ха, – кинув депутат іронічно, – це вже точно, ти джерело, а я влада.

– Виходячи з правових основ державного будівництва, не може хвіст управляти собакою, – хвацько сказав Аполлінарій Степанович.

– Ти, джерело, що ти мелеш, про який хвіст? Хто ти і хто я! Протри очі, людинка, перед тобою народний депутат!

– Подумаєш, велике цабе! Та бачив я цих народних депутатів в різних іпостасях! – Чому він сказав саме це слово, Аполлінарій Степанович не знав. Воно підвернулося на язик і здалось йому в цей момент важливим і мудрим. Швидше за все, він хотів сказати, що спілкувався з багатьма народними депутатами, одному помагав розірвати шлюб в суді, а ще з одним навіть парився в лазні.

– Шо-о-о-о?..

Аполлінарій Степанович, глянувши на обличчя здорованя, миттєво зрозумів, що слово «іпостасі» було зайвим. У народного депутата обличчя зблідло, ніс роздимався, очі налилися свинцем. В голові Комашка промайнув здогад, що слова «в різних іпостасях» депутат збагнув як сексуальні позиції з «Камасутри», але виправляти щось було вже запізно.

– Хр-р-р… – соковиті білі цяточки полетіли прямо в обличчя Аполлінарія Степановича, і мокрі плями обпекли його шкіру, мов соляна кислота.

– В народ плюватися! Гад!!! – крикнув на весь голос Комашко.

Гаряча хвиля знову вдарила в голову Аполлінарія Степановича. У відповідь все, що за довге життя накопичувалося у нього в душі, все, що старанно приховував та задавлював, – все вмить вихлюпнулося зі страшною силою, в тому числі й жуйка, та полетіло в обличчя ненависній владі.

Аполлінарій Степанович навіть не підозрював, що його син все записав на відеокамеру й розмістив в Інтернеті. На блог сина зайшло 250 000 відвідувачів. Слова Аполлінарія Степановича «В народ плюватися! Гад!» стали популярними. Про це заговорили, почали писати газети, показувало телебачення. Політична сила, в якій був наш народний депутат, спочатку програла місцеві вибори, а потім – всеукраїнські.

Аполлінарій Степанович став популярним, увійшов в першу десятку найбільш відомих адвокатів міста Києва і з часом купив собі чорний «Мерседес».