Людмила Петрівна

– Зґвалтували?! … Ага… Ви чуєте мене, Петре Анатолійовичу? Ви не хочете мене послухати?! Ви чули такі новини? Ну і ну… Охо-хо!.. Ні, як не крути, а не могли мої хлопчики, не могли вони зґвалтувати! Чесно вам кажу, – залунав дзвінкий високий голос ще там, аж десь у кінці довгого коридору.

Голос, наростаючи, понісся до мене з коридору та й гулькнув у причинені двері мого кабінету. Через хвильку слідом за ним з гомоном, граціозно, шумно, весело впливла напівсердита-напівманірна фігура Людмили Петрівни Шульц. Червоне намисто, яскраво нафарбовані губи на тлі білої з червоною мережкою блузки лише підкреслювали її збуджений стан.

– Кому так не пощастило? – обізвався я ліниво.

– Ой, дайте сісти! Охо-хо! – Людмила Петрівна витерла хустинкою лоба. – Вгадайте з першого разу. Звичайно, мені! Така справа дісталася, така справа – я й сама їй не рада. І з якого дива до мене повсякчас чіпляється усіляка пакість? Що вам сказати… Так от, незважаючи на свій солідний молодий жіночий вік, я давно живу на цьому світі, навіть бог гнівається, чого я затрималася на цій грішній землі. Ой, я точно помру. В мене немає сили жити. У мене вже немає нервів! Їх з’їли! У мене серце болить, воно, бідне, не витримує цієї постійної несправедливості. Їм би тільки когось посадити… Охо-хо… – Шульц, всівшись зручно в крісло, стала причитати по-простецьки, по-бабськи.

– Ну-ну, я вже готовий вас жаліти. Спробував я пожартувати, хоча був не в гуморі. У мне була своя купа справ, – великих і малих, і їх конче потрібно було вирішувати, а тут Шульц зі своєю справою, і як завжди, найбільш важливою, найбільш заплутаною і найбільш несправедливою.

– Повірте мені, Петре Анатолійовичу, я в чомусь таки розбираюсь. Ні, в цій історії не так все й однозначно. Я ж сама жінка… Ні, мене, на жаль, ще ніхто не зґвалтував, хоча … хто зна, хто зна…

В цьому місці Людмила Петрівна на хвильку замислилася. Потім стрепенулася:

– Так от, скажу прямо, я такою буваю стервою, о-о-о, якою я можу бути стервозою! До чого це я веду, так от про що: жінки можуть довести чоловіка до будь-якої згуби. Скільки вашого брата кануло в жіночому чорториї, то на те жодна статистика не дасть відповіді! Охо-хо… Ні, я впевнена, не могли мої хлопчики нікого зґвалтувати! Все у них було по любові та за згодою. – сказала та й змовкла в задумі.

Людмила Петрівна Шульц – по своїй натурі людина добра й незлобива. Вона була в тому віці, коли цвіт ось-ось опаде і настане той час, коли вік можна й не приховувати. А ще вона була адвокатом і моїм колегою. Всі клієнти чоловічої статі, незалежно від віку, для неї були хлопчиками. От, буває, вона скаже: «Мій хлопчик», – ніби й просто мовить, а чується в слові теплота і щось таке, що ріднить Людмила Петрівну з її клієнтом. Жінок не любила й неохоче бралася за їхні справи. З чоловіками у неї все складалося добре. Вона за них і охає, і серце рве, а то, буває, й поплаче. Людмила Петрівна – тонка й щира натура. А яка вона жіночка! Гарна, пишнотіла, пишногруда, хай мене простять, спереду два здоровенних відра щастя. Мужиків від неї хоч макогоном відганяй. А як вона вдягалася – тонко зі смаком, кожна деталь пасує й не випадає з ансамблю. Взуття, плаття, хустиночки, всякі золоті штучки сиділи на ній, ніби виписані на картині. Тямуща вона була в цьому жіночому хитромудрому ремеслі. От глянеш на неї збоку, глянеш на її вбрання, на те, як вона пливе, як вона подає своє тіло, й відразу скажеш: одним словом – АДВОКАТЕСА. Єдине, що було незрозуміло в ній, чи то вона була німкенею, чи то росіянкою. Сама ж говорила, що родом із бідної польської шляхти Загоруйських. Говорила настирно, гаряче, що аж не вірилося. Як на мене, то здається, що в неї текла єврейська кров.

– А чого не могли? Вони у вас якісь особливі? – запитав я ліниво.

– Та вони ж міліціонери! – з запалом відказала Людмила Петрівна.

– Ну-ну. Зараз такі пішли міліціонери, що інший раз бандити поряд з ними – мов маленькі діти.

– Петро Анатолійович, – ображено надула губи Шульц, – як ви так можете казати? Ці хлопчики – гарні міліціонери. Вони не могли зґвалтувати.

– А що могли?

– Ну, випити, посидіти там з дівчатами, і все. Ну, може, того, як його … по обоюдній згоді. Це максимум!

– О, це вже ближче. Ну, розказуйте нарешті, що там за пригода трапилася.

– А що там трапилося? Ну, їхали мої хлопчики в город і бачать: дві жіночки голосують. Воно ж вечоріє, то чого ж не порятувати бідолах? І ці дві, щоб їх лиха носила животом по асфальту, сіли в машину і там – сюсю-пусю … ну, це ж жінки, вертихвістки, їм навіть коли чоловіка триста років не треба, все одно будуть на всяк випадок соблазняти – на автоматі; це наш жіночий інстинкт, дарований богом і відшліфований дияволом. А до чого я веду? Дівчата дали причину, повод, мотив, а хлопці спокусилися.

– Якщо все так добре й романтично, то чого тоді милі дами залишилися невдоволеними?

– А хто сказав, що вони невдоволені?

– Ну, формулюємо питання по іншому: чого вони поскаржилися в міліцію?

– А ви думаєте, що вони потрапили у міліцію по своїй волі? Здрасьте. Одна цяця із двох приходить додому в три години ночі, а там чоловік, який мав бути на роботі на нічній зміні, виходить назустріч агресивний і злий. Ви коли побачите таке обличчя, розтерзане муками пекучої підозри про подружню зраду, то вам зразу захочеться сказати правду. І вона, дурепа, нічого кращого не придумала, як сказати, що її ґвалтували. Тут чоловіку, ви будете сміятися, йому стало легше на серці, бо жінка не сама, не по своїй волі, і він з диким ентузіазмом схопив за руку дорогу й любу жіночку і потягнув у міліцію. А там контора давай писати, і пішло й поїхало …

– А як хлопців піймали?

– А чого їх ловити? Міліціонери були командированими, і так співпало, що вони були по своїх питаннях у відділку. Тут ця потерпіла на питання «А хто вас зґвалтував?» тикає пальцями на хлопчиків. У всіх німе кіно, а далі пішло-поїхало. Така ось ситуація.

– А чого ви мені оце все розказуєте?

– Треба підсобити. Їх двоє. Я одна не впораюсь. Візьміть одного, а я буду захищати другого, то, може, разом, гуртом й витягнемо справу. Це ж зґвалтування, справа тяжка, по такому криміналу у нас залізно сажають, і кому там болить, винуватий ти чи не винуватий.

Пройшов час. Закінчилося слідство. Справу передали до суду. Судовий процес із зґвалтування оголосили закритим. Воно й правильно: речі тут інтимні, кому хочеться, щоб люди знали й розносили грязюку по всіх усюдах.

За вікном – сірий осінній день. Мжичило. В похмурій залі суду сидів один дід Михась, який непримітною чорною тінню тулився до стіни в куточку приміщення й тихо дрімав в очікуванні початку судових тяжб. Дід Михась – цікавий такий собі дідусь. Весь такий таємничий, і тут же – метушливий та балакучий, наговорить таку купу «гречаної вовни», що не знаєш, як і відчепитися, а от про що дід говорив, так і не згадаєш. Звідкіля він взявся, ніхто вже й не згадає. Здавалося, дід вічний і вічно крутиться біля суду. Нібито дід Михась і не був працівником суду, але щось там підмітав, носив, відносив, заносив, нібито у нього були діти, але ніхто їх не бачив, нібито він був у молодості чекістом, але завжди лаяв правоохоронців на чому світ стоїть. Дивний такий собі дідуган. Тому, побачивши діда Михася в залі, я ніскільки не здивувався, хоча й процес був для всіх закритим. Дід Михась був тут за свого, а тому нікому в голові навіть і думка не майнула б про те, щоб діда виганяти із залу. Я прийшов першим, привітався з старим, а той в свою чергу привітно закивав головою.

Сівши на своє місце, став готуватися до процесу, – гортати папери, і вкотре переглядати кримінальний кодекс. Десь за годину зал наповнився людьми. Прийшла Людмила Петрівна, прийшли підсудні, потерпілі. Начебто всі.

Почався судовий процес. Все було як завжди. Формальності, напруження і страх перед вироком…

– Ну, розкажіть, як ви впали так низько у своїй гріховності. – запитав суддя одного з підсудних.

– Шо? – той, широко відкрив очі й розгублено дивився на суддю.

– Про свій гріх розказуйте!

– Який? – він щиро не розумів запитання.

– Ну, як ви ґвалтували.

– А-а-а… Зрозумів. То … того, ми не ґвалтували. Вони самі, по своїй охотці.

– Дивно, а чого ж тоді потерпілі написали заяву в міліцію, що ви їх зґвалтували?

– Не знаю. Чесно не знаю! – скрушно хитнув головою чорнявий.

– Добре. А ви, – звернулася суддя до другого підсудного, – ви визнаєте свою вину?

– Я виноват. Винний, бо дурак. Ну сіли ці баришні в машину, ну хай собі їдуть! А мене чорт і дьорни за язик, а давайте, мов, оце заїдемо в ліс і вип’ємо вина. Знав би оце, яким воно мені боком вилізе, язик би собі відкусив би!

– Ви не спішіть. Спочатку все розкажіть, а потім можете відкушувати собі той язик, – зауважила не без сарказму суддя.

– Так отож… – і підсудний замовк.

– Розказуйте, що було далі.

– Далі… ну, сіли молодиці до машини, ну, хі-хі, ха-ха…

– Що це таке «хі-хі, ха-ха», як нам записати в протокол, ви нам точніше розказуєте, як там у вас було? – гримнула суддя.

– Та нічого не було! В машині точно нічого не було. Мається на увазі, коли ми їхали. Я хотів просто сказати, що вони заігрували з нами, ну, як його там, – зваблювали.

– Ой, так і зваблювали! Сіли в машину й відразу почали приставати? – спитала суддя й подивилась на підсудних з іронією.

– От халепа! Ну як його вам пояснити? Воно, здається, й нічого особливого дівчата не робили, нічого такого розпутного, але в повітрі щось таке висіло… ну, я його не розкажу. Короче, я розумів, що дівчата будуть не проти.

– Не проти чого?

– Ну, отого.

– Чого «отого»?

– Ну, вступить в полові сексуального характеру відносини між чоловіком і жінкою, – видавив із себе, аж морда почервоніла.

– Вони тільки сіли, а ви вже знали, що вони не проти?

– Ну, трішки не так, ми їх замолодили, ну, позагравали, а вони – тоже, ми їм: «Давайте в ліс, посидимо біля багаття, поп’ємо винця», вони кажуть: «А чого б ні?» – ось так і зговорилися. Микола був за рульом, він в першу попавшу дорогу й звернув. Заїхали в ліс, а вже добряче стемніло, то ми розпалили вогнище, розстелили одіяльце, але було холодно, то ми на капоті розклали закусочки, винця, горілочки, ну, й того, розговілися. Хміль ударив у голову. Дивлюся, Микола з апетитом поглядає на оту, меншу, а я такий, що й обох, ну, того… зміг би. Тоді й кажу, а воно ж осінь, ніч, стало прохолодно, а ми ж не худоба: «Дівчата, давайте до машини, на заднє сидіння. Вдвох, – кажу, – стрибайте назад – погріємося». – Ми ще посміялися та й полізли втрьох.

Підсудний замовк.

– Розказуйте. Чого ж ви зупинилися на самому цікавому місці? – зауважив прокурор.

– А що там розказувати? Машина – «Жигулі» шістьорка, хіба розвернешся? То я з однією примостився, а потім з другою.

– Скажіть, а як Ви в такому обмеженому просторі, а саме: в салоні автомобіля, змогли фізично вступити в полові контакти одночасно з двома потерпілими? – запитала Людмила Петрівна

– А я вступлю спочатку з однією, а потім відкрию дверці – і переходжу з іншої сторони автомобіля до другої жінки. От так і бігав од дверей до дверей, поки не закінчив.

– Хм, – тільки й сказав прокурор.

– І що, вони й сиділи так смирно? – спитала Людмила Петрівна.

– А чого б ні, їм це було цікаво. Як вони говорили, у них такого ще не було ні разу в житті. Експеримент.

– А що робив ваш товариш? – спитала суддя.

– Стояв в стороні. Курив та подивлявся на нас.

– А він займався сексом?

– Він, нє-є-є. Микола сказав, що після мене робить нічого, що я, мов, як той півень – все у курятнику перетоптав, та й не став ні з ким займатися сексом. Може, побрезговав, я толком не знаю.

– Це все? – запитала суддя.

– Все. Розказав чесно, як на духу.

– Виходить, ви нікого не ґвалтували.

– Ні, ми нікого, борони Боже, не ґвалтували, клянусь!

Жіночки сиділи одна поряд з одною. Одна з них була якась відсторонена, байдужа до всього, що відбувалося навкруги, а друга – та, що менша й молодша, білявка – дивилася й нишком посміхалася до товстомордого.

Перша потерпіла була схожа на висушену акацію: худюща, гостроноса, з темною шкірою і чорним волоссям. Як жінка – ніяка. Страшна, а бачиш – зґвалтували. Ще й чоловік не відступає, дрижить над нею. Комусь нічого, а їй все. І що в ній такого заманливого, біс його знає. Дійсно, мабуть, як ота акація: чорна, покручена, колюча, а от варто їй весною, в травні місяці, вкритися медовим цвітом, то немає кращої квітки на світі. Станеш і дихаєш, не відійти.

Друга потерпіла немов та пампушка: трішки надкушена часом, але пухка, біленька, м’якенька – приваблива, одним словом.

Приступили до допиту першої потерпілої.

Суддя:

– Розкажіть, як було.

– Як було? Зґвалтували.

І мовчить.

– І як?

– А ніяк. Мені не сподобалося.

– Я вас питаю не про це! Розкажіть, як відбувалися події.

– Зрозуміла. Ми стояли на дорозі з Катериною, ну, з моєю подругою, і ловили попутні машини. Ніхто не зупинявся. Стало вже вечоріти і нам стало лячно. А тут оці, ну, як їх там, підсудні, зупиняються. Ми не стали вередувати й поїхали. Їдемо, а потім машина звертає в ліс. Там у лісі вони зупинилися і кажуть: давайте пити вино.

– І що, ви стали пити?

– Стала, а що робити? Кругом темно, ліс, чужі незнайомі мужики, то я й випила.

– А що було далі?

– Отой, що товстіший, каже: «Давайте, дівчата, до машини». Ну, ми з Катериною й забралися на заднє сидіння, і він нас там став ґвалтувати.

– І що, відразу обох? – долучилася Людмила Петрівна.

– А що ви робили в той час, коли ґвалтували Вашу подружку?

– Сиділа й чекала.

– Чого чекали?

– Як чого? Ждала, коли будуть ґвалтувати.

– І ви що, не могли втекти? Вас хтось прив’язав, закрив двері? Чого Ви не втекли ліс?

– Ніхто мене прив’язував. А не втекла в ліс, бо було страшно. Там же темно, там звірі.

– А ґвалтівники вам були не страшні!?

– Ні.

– То, може, вас ніхто не ґвалтував, може все було за згодою?

– Ні, не було ніякої згоди. Нас ніхто не питав. Зґвалтували – і все.

Дід Михась скривився, почухав за вухом і над чимось задумався.

Перейшли до допиту другої потерпілої. Дід Михась пожвавішав. Його погляд впився в жіночку, він довго на неї дивився, але потім відвів очі та облизав пересохлі губи.

Та не стала чекати питань і заторохтіла:

– Ми стояли на дорозі. Зупиняються підсудні. Завозять у ліс. Напоїли вином і зґвалтували в жахливій формі.

– А хто вас ґвалтував і за яких обставин? Розкажіть докладніше, – це запитав прокурор.

– Ґвалтували обоє. То один прийде, то другий. Мінялися вони. Здійснювали вони оцей акт поперемінно, негідники! Я, думаєте, сильно хотіла їх? Вони мені триста років були потрібні, трясця їх матері! Так ні, пристали і все: давай та давай. Ну, прийшлося дати.

– Так ви добровільно вступили в статеві зносини з підсудними?

– Та ні, я ж вам кажу, що була змушена. Вони мене ґвалтували по- всякому, а я цього не хотіла. Тут потерпіла опустила очі, а потім похапцем кинула погляд на обох підсудних, і був цей погляд живий, добрий, з іскрою жаги і дикої любові.

– А ви мали змогу втекти? – запитала Людмила Петрівна.

– Аякже. Втекти можна, але куди? Кругом ліс, до міста далеко, жодної живої душі. Вже краще з цими підсудними, чим якийсь звір задрав би. Страшно ж в лісі!

Судовий процес котився далі важко і неспішно мов вантажний автомобіль по розбитій, з глибокими ямами, дорозі. Підсудні, свідки, потерпілі говорили плутано і суперечливо, експертизи нічого не встановлювали, матеріали справи нічого не доводили. Настав кінець судового слідства, але ясніше і зрозуміліше не стало.

Прийшов час вироку.

Суддя:

– П’ять років позбавлення волі!

Людмила Петрівна охнула.

– З відстрочкою виконання вироку на три роки.

Підсудні перехрестилися.

Хлопцям дали по п’ять років позбавлення волі кожному, але умовно. Не загнали за колючий дріт, і то добре. І цьому радіє наша людина.

Ми вийшли у двір суду. Підійшов дід Михась і почав, як завжди, про те про се, а потім каже:

– Ой, люди добрі, що воно коїться, що за жінки пішли? Я оце як згадаю свої козацькі молодечі роки, скільки я їх перетоптав, то з такими судами та з нинішніми бабами я б точно із тюрми б не вилазив!