Повернення блудного зайця

Зима. Вечоріє. За вікном до холодних шибок несміло туляться полохливі сутінки. Ліхтарі ще не увімкнули, і похмуре, невеселе місто повільно ховається під темною ковдрою ночі.

Стандартна маленька кухня в панельному будинку. На кухні шум, гамір. Несамовито горлопанить телевізор, у забутій каструлі щось страшно булькає, шипить і гарчить, кришка підстрибує і лементує противним низьким брязкотом. На столі чорніє пательня з яєчнею, до неї тулиться тарілка з квашеними огірками, поряд валяються шматки житнього хліба, гіркою біліє сало, а над усім цим височіє графин з домашньою самогонкою. Кидається в око, що стіл накривала скупа чоловіча рука.

За столом сидять двоє чоловіків, які вперто перекрикують телевізор, перекрикують один одного, і в цій простодушній розмові падають і вмирають нікому не потрібні слова, вмирають щойно народжені, але не промовлені високі думки.

Павло й Віктор – давні друзяки, і, як годиться у славному українському товаристві, куми один одному. Так от, кум Віктор – людина проста, водій на міській автобазі, зате кум Павло – то вже інша справа: він був завзятим мисливцем. Правда, кум Павло не зажив слави доброго стрільця, та й дивний він був чоловік – обожнював полювати на самоті. Не раз, бувало, ото закине рушницю на плечі – і гайда по лісах, байраках, полях, ярах: ходить, бродить цілими днями, з ранку до вечора. Впертий був чоловік.

Чи то дичина перевелася в лісі, чи просто не таланило, але кум Павло не міг похизуватись добрими трофеями: ні ведмідь, ні лось, ні інший серйозний звір вперто не траплялися під приціл його гвинтівки. Зате зайцем наш мисливець час від часу таки міг похвалитися.

От і сьогодні кум Павло вполював вуханя та й притарабанив його до кума Віктора. Ніколи не носив, а тут взяв та й приніс. І який чорт штовхнув його в спину?

– Ну, куме, за вдалу охоту!

Дзенькнули чарки. Хруснули огірочки. Затим неспішно потекли мисливські історії. І тут кум чогось згадав про хазяйку. Проти ночі…

– Куме, вибачайте, а де ваша жінка? … Кума! Чого боїтеся? Та ходіть до нас. Кума, чуєте мене, це вам, звісно, не лисиця, комір геть непутящий, але м’ясце дієтичне! Кумонько, це ж свіжина, це панська дичина! Колись пани бавилися і цього дикого звіра собаками ганяли. Я вам точно кажу, таке в супермаркеті не купиш! Кума, агов, ви чуєте? – не без гордості в голосі вигукував п’яненький кум Павло.

– Жінко… – й собі гукнув непевним голосом господар.

Тут у кухню прожогом вскочила дружина Віктора. П’яненький кум Павло, хвастливо піднявши зайця за вуха, хотів щось сказати, але не встиг.

– Вбивця! Ані серця, ані краплі жалю! П’яниці кляті, щоб ви гарячу смолу сьорбали! Куме, за що ви таке звірятко погубили?! Бідний зайчик… – розійшлася господиня. Щось хотіла сказати ще, але тут їй набігли на очі рясні сльози й покотилися вниз по щоці.

– Кума, що ви таке говорите?! Ви, їй богу, за якогось паршивого звіра, як ото мій Каштан, геть з цепка зірвалися…

– Це я з цепка зірвалася?! Та ви… та ви… душогуб! Я нізащо їсти не буду зайчика! І готувати не буду! Пальцем не торкнуся! Куме, забирайте його геть і самі забирайтеся! – заверещала жінка і, крутнувшись на одній нозі, в одну мить вилетіла геть з кухні.

– Е-е-е… – тільки й встиг сказати кум Павло та й в розпачі розвів руками.

– А я люблю зайчатину! – сказав рішуче п’яненький хазяїн. – Куме, ви зайчика-побігайчика мені лишіть, я сам його приготовлю, а цій мегері не дам! Вас гукну, а відьма хай нюхає дулю! Га-га-га… – розвеселився під кінець хазяїн.

– Тоді, куме, наливайте! – повеселівши, сказав гість.

Дзенькнули чарки. Хруснули огірочки. Поки чоловіки пили горілку, жінка Віктора – от жіноча натура: боїться, страшно, але ж яка хитра бестія – непомітно та й убгала нещасного зайця до мисливського рюкзака кума Павла.

Настав час прощатися. Чоловіки обнялися, як годиться, розцілувалися. За кумом гупнули двері, в оселі стало тихо. Віктор пішов на балкон курити, але не встиг затягнутися цигаркою, як цвірінькнув дзвінок. Жінка глянула в «глазок» і неохоче відкрила вхідні двері. На порозі неждано-негадано з’явилася постать кума Павла.

– Оце, скажу вам, дива: закинув рюкзак на спину, і відчуваю щось важке на спині, заглянув у мішок – і очам своїм не вірю: бачу вашого зайця. І ви тільки скажіть, як воно туди вскочило? Неначе живе…

– І ото, куме, треба вам було з-за якоїсь дурної витребеньки вертатися? – дорікнула жінка.

– Е ні, кума, це вже не по-людськи: подарував здобич, а потім прихопив з собою подарок! Непорядок! Що про мене подумаєте? Отож… – сказав, хитаючись, кум.

Так заєць повернувся вперше.

Кум зник за дверима. А от звір і жінка не зникли. П’яненький Віктор слабо відмахнувся від них помахами рук і лише розігнав цигарковий дим.

Чого тільки не переслухав Віктор від своєї жінки за наступні півгодини. Ох і вреднюща! Віктор розважливо гадав, що то, напевно, від того, що в неї кров змішана: батько – вірменин, а мати – українка. Жінка народилася в Баку, виросла в Тбілісі, де її Віктор зустрів, покохав та й забрав в Україну. Інколи Віктору здавалося, що в її крові кипить весь Кавказ. Тому, коли жінка завелася, він сваритися не став, а взяв тушку зайця і смиренно поніс на балкон.

– Ти куди зайчика несеш, скотина безсердечна? – запитала жінка недобрим голосом.

– Так, того … на балкон, воно ж однаково надворі зима, холодно, заєць замерзне, а буде нагода, то я приготую рагу із зайчатини, з часничком, з картопелькою… – відмахнувся Віктор.

– З часничком! З картопелькою! – перекривила жінка. – Затям, що їсти будеш сам. Ну як так можна?.. Ти … ти канібал, ти безсердечна людина! Щоб тебе розірвало, щоб тебе вдавило!

– Не бурчи! Значить, з’їм сам, – мляво огризнувся чоловік.

Віктор вийшов на балкон сердитий і похмурий, розпачливо пробіг очима довкруг: ну хоч бери та викидай сіромаху з балкона! І тут погляд його зачепився за порожній посилковий ящик. Віктор зрадів, і, впхавши сірого в ящик, хмикнув задоволено: заєць повністю помістився, і тільки вершки його довгих вух стирчали з ящика.

Закрутилася віхола часу. Швидко настав і минув Новий рік, насунулися й відступили водохрещенські морози, почав танути сніг, і вже теплий весняний вітер куйовдив чуб Віктора. Якось він розсівся на балконі й пихкав цигаркою. Видивляючись на вечірнє місто, на вогні у вікнах, темні й порожні вулиці, Віктор роздумував про сенс життя. Цієї зими він невдало посковзнувся і зламав ногу, а тому, прив’язаний до квартири з гіпсом на нозі, він байдикував та скнів від тривалого неробства. За зимою прийшла весна. Все єство прагнуло свободи, а голова йшла обертом від різноманітних думок. Та щось заважало думати, щось відволікало увагу й притягувало до себе. Віктор навіть підвівся і крутнув норовисто, мов кінь, головою в різні боки. Але що було тією невідомою силою, він довгенько не міг второпати. І тут він принюхався… Запах! Так, тепер він чітко відчував, що на балконі стоїть терпкий дух смороду, і тільки легкий весняний вітерець, рятівник несамохіть, проганяв неприємний душок. Віктор ще раз принюхався і по запаху, по запаху, нюшкуючи серед зимових завалів домашнього непотребу, дійшов до посилкового ящика. І тут його кольнуло аж у саме серце: в ящику лежав подарунок від кума Павла – нещасний вухастий сірома. Щоб сморід не бив у ніс, Віктор рвучко схопив кришку від цього ж посилкового ящика і прикрив його зверху, та кришка не трималася й полетіла додолу. Віктор схопив молоток і сердито позабивав усі до одного цвяхи в кришку, після чого, вчувши, що смороду нібито поменшало, він полегшено зітхнув.

– Люба, кохана, ходи сюди! – крикнув він жінці й перехрестився.

– Чого тобі? – відізвалася жінка й вийшла до Віктора на балкон. – Фу-у-у… Що це тут воняє? – і вона замахала руками, наче відганяла полчище злих мух.

– Ти не кричи. Не піднімай ґвалт, я тебе прошу. Це того… ну… наш зайчик пустив дух. От скажи, як міг я про нього забути? – почухав потилицю Віктор.

– Ах ти ж гад, ах ти сволоч! Я ж тобі казала…

– Вгамуйся, моя ти рибонька… Просив же не кричати… Так сталося, ну забув, виноват, … кортіло ж попробувати зайчатини, а тут то справи, то ногу зламав, то з пам’яті випало… – ніяково виправдовуючись, миролюбно сказав Віктор.

– Ага, заспокойся! – перейшла в атаку жінка. – А з цим що робити? Воно ж завоняло весь балкон!

– Так ти того, винеси, – незворушно відповів Віктор.

– Хто? Я?! Ні, ти як хочеш, а я дохлятину і в руки не візьму. Та навіть не підійду! Ти при своєму розумі, ти що, хочеш, щоб я отутечки гепнулася й богу душу віддала?..

– Що ти спішиш, мов голий через дорогу! Не спіши. Я й сам би викинув, але ж клятого зайця треба нести в кінець двору до баків зі сміттям. Ти ж бачиш, у мене нога зламана. Ну куди на ній поскакаю? Отож, рідненька, хочеш чи не хочеш, а нікому, крім тебе, рятувати нашу хату. І нічого з тобою не станеться, бо я тут посилковий ящик, що його твоя мама нам з Тбілісі присилала, акуратно заклепав кришкою, тож твій гарнюній носик не постраждає…

Наступного дня, коли Віктор прокинувся, жінки вдома не було. Стояла тиша.

– Вже побігла на роботу. Цікаво, викинула ця відьма зайця чи ні? – думав Віктор, стрибаючи на милицях до балкона.

Посилки на балконі не було, і навіть важкий запах зайця встиг вивітритися. Віктор всівся на стілець, задер на щабель драбини загіпсовану ногу і, напівлежачи, смакуючи, затягнувся подарованою йому на день народження сигарою. Він відчув себе буржуєм. Світило тепле сонечко, жваво цвірінькала пташина, і лише якийсь гамір внизу під будинком збивав Віктора з мажорної ноти. Він глянув униз і побачив, що біля входу до будинку стоїть машина експлуатаційної контори і четверо чоловіків вовтузяться навколо сміттєзбирального блока. Неподалік від роботяг стояли чоловік з жінкою, а біля них Віктор запримітив свого сусіда.

– Ого-го-го, Микола-а-а! – гукнув Віктор до сусіда.

– Га? Чого горлопаниш? – відгукнувся той.

– Якесь «чепе»? Що трапилося?

– Ти що, тільки проснувся? Тут якийсь козел забив мусорну трубу! От люди, от придурки! Щось таке велике викинули, бо геть заклинило трубу, і все сміття – ні туди, ні сюди. Весь під’їзд завонявся, просто капець!

– Як ці жлоби задовбали! Тут живуть і тут же паскудять! А ще пруться в Європу, дикуни малахольні. І я тобі, Микола, скажу, це точно якась падлюка із наших! – підтримав Віктор сусіда у праведному гніві.

– Так отож…

Поговорили…

Віктор ще якийсь час спостерігав за трудом жеківських роботяг, а потім, коли ця одноманітна суєта йому наскучила, подався до залу, де ввімкнув телевізор і, влігшись на дивані, тихенько задрімав. Він пірнув у сон, мов у теплу, м’яку водицю. Скільки часу пройшло, невідомо, але десь із темної неосяжної глибини Віктор почув, як настирно, неначе докучливий комар, бринчить дзвінок вхідних дверей. Він знехотя відкрив очі. Дзвінок не вгамовувався й оскаженіло дзеленчав і дзеленчав.

– Іду! Та йду! Харош дзинчати! – крикнув Віктор.

Заспаний Віктор поквапно відчинив двері, і в нього з язика вже зривалося недобре слово, коли його очі вихопили в сутінках коридору обличчя знайомого двірника. Той стояв у замизканій зеленій уніформі й тримав у руках перед собою посилковий ящик. Нежданий гість чомусь недобре дивився з-під лоба на Віктора, а той, розгублений, мовчки видивлявся на фанерний ящик.

– Вам тут просили передати посилку, – сказав двірник і, різко тицьнувши ящик в руки Віктору, пішов геть. Віктор підхопив ящик і ще з добру хвилину знічено дивився вслід згорбленій спині двірника.

Глянувши зверху на ящик, він побачив, що на кришці написано їх адресу, а коли око вже вихопило знайоме слово «Тбілісі», то Віктор навіть заспокоївся: значить, жінчина мати знову прислала посилку.

– Ба, яка добра людина наш двірник. І не важко йому, приніс посилку, от молодець! Добра штука капіталізм, – мурмотів собі під ніс Віктор, – навіть жек змінюється. Що й говорить, сервіс!

Віктор підважив викруткою край кришки, і та відлетіла. В ніс ударив нестерпний запах.

Це був заєць. Він знову повернувся.