Світ, у якому ми живемо, повний зла й неправди. Людина в ньому – слабка і вразлива істота, тому, шукаючи захисту, вона частенько звертає очі до небес і з потаємним упованням на вищу справедливість благає помочі у Бога. А що Бог? Той після Содому і Гоморри вирішив утнути жарт із власним творінням – та й вигадав людський суд, змусивши бідолашних дошукуватися жаданої істини й добиватися правди в місцях, де цього добра якраз найменше.

Артур Федорович Косолапов, він же просто Артурчик, він же Дай- На-Лапу, на вид ще хлопчисько. На перший погляд йому 27, ну, хай 29 років, але не більше. На ньому костюмчик «Бріоні», туфлі «Тестоні», годинник «Брегет», і гадай собі – мажор, золоте дитя щасливих батьків, та лише декотрі знали, що за ситою самовпевненістю ховається справжній служака київської Феміди. Крива лінія успіху людини – річ, звичайно, непередбачувана, та коли в особистий гороскоп вписалася дружба з сином президента, то крива успіху здатна в будь-який час задертися вгору і враз перемінити ще не одну непримітну біографію. Тому сталося, як сталося: простий хлопець Артурчик із славетного донецького краю неждано-негадано став головою столичного господарського суду.

Хоча вже настала обідня пора, ресторан був напівпорожнім. Тихо грала музика, снували нечутно вишколені офіціанти, а в кутку довгої зали хоронилися від сонячних променів сонні напівтіні. Артурчик ліниво перекидав зубочистку з одного кутка рота в інший, зверхньо дивлячись на свого однокласника, який смачно сьорбав італійський супчик з сухариками та морепродуктами. Давній товариш не те що гадки не мав про справжню ціну заморського супу, він і здогадатися не міг, що суп зварив сам Стефаніо Антоніолі, наймодніший у Києві італійський куховар. Звісно, землячок не знав і про те, що Артурчик, щоб тільки-бо поїсти цей супчик, їздив з Богдана Хмельницького аж на край Володимирської в престижний ресторан «Да Вінчі», що біля самісінького Андріївського узвозу. Ні, він міг поїсти і в не менш модному й дорогому «Сюрпризі», тим паче, що той знаходився поряд з його роботою, проте Артурчик не любив цього ресторану, бо там постійно отиралася різношерста посередницька братія, адвокатський люд та поважні суддівські. Той народ був якийсь нервовий: постійно щось шептали один одному на вухо, мугикали, шокали, гакали, озиралися, писали щось на серветках, а потім їх рвали, знову писали і знову рвали. Інша справа – ресторан «Да Вінчі»: аристократичне убранство, висока кухня, підкреслено уважні та ввічливі офіціанти, спокійна й тиха атмосфера, а для важливих справ, чи від чужого заздрісного ока, можна сховатися в лабіринтах другого поверху або засісти в салоні «Бібліотека».

– І чо? – запитав ліниво Артурчик з кривою посмішкою на обличчі.

– Так граблють, Артурчик. Кодло юристів, зграя шакалів, викручує руки і наглючим образом відбирає кровне. Сміються і розказують мені, що у нас правова держава. Суки!

– Пашка, ти ж з дна Донецька, босяк, у тебе ж зроду за душею нічого не водилося. Що в тебе можна відібрати? В цій чудернацькій країні, ти нічого, окрім геморою, заробить не зможеш. Ти, братішка, краще признавайся, куди вже вскочив?

– Нікуди не вскочив. Усьо путьом. Я маю пакет акцій «Київжитлобуд». Маю акції – це голосно сказано. Ці бісові папірці якісь такі з ногами, бо тікають від мене, аж п’ятки блистять …

– Ого! – вихопилося мимоволі в Артурчика. – Павлуша, а звідкіля на твою простецьку голову впав аж отакенний мішок з грішми?

– Тю, а ти шо, не знав? У мене ж бозна-коли був дядько, серйозний мужик, водив дружбу із самим Звягільським. А той, крутелик, ще в оті дев’яності роки рвонув у Київ і заскочив на крісло прем’єр-міністра, то й мій дядько потягнувся за своїм «корешком». Чесно скажу, про їх діла не знав і не знаю, та коли дядько одкинув копита, земля йому пухом, – тут Пашка перехрестився, – то насправжки сталося чудо: дядько назначив мене єдиним спадкоємцем. Маю гріх, я ніколи ще не радів так зі смерті людини, та у мене було щастя аж повні штани. Ти тільки уяви, весь капітал, все майно-добро, яке дядько назбирав за своє життя, дісталося мені, я тільки прицмокував і думав про себе: ну всьо, Пашка, нарешті ти капіталіст!

– Пашка, це реальна везуха! – обірвав Артурчик свого друга.

– Ага, як прийшло, так і пішло. Не встиг все оформити до кінця, як налетіли ці рейдери, – тут Пашка смачно плюнув на мармурову підлогу ресторану і знову перехрестився, – от паскуди, ну наче ота саранча: і туди, і сюди, і в хвіст, і в гриву, та ще й у різні суди подали на мене. Тягають, Артурчик, як паршивого кота. Я ж нічого не вкурюю, бо дуб-дерево, ну не тямлю цих законів! Короче, хочуть визнати цю срань, тобто акції, не моїми. Начебто якийсь Вася продав моєму дядькові кляті акції неправильно, щось там чи він порушив, чи то дядько порушив, чи то обидва… ех, так заплутали, так заплутали, що з бутлем горілки хрен розібратися. Бліна муха, от скажи, і чого я не погодився взяти бабло!? Підходили ж шановні люди, балакали по-людськи, давали добрі гроші, так ні ж – зеленюча жаба задавила, пожаднічав…

– Ну!?

– Артурчик, поможи, Христом-Богом прошу. Ми тут на сімейній раді покумекали й вирішили: ну хто нам поможе, як не ти? Ти ж наш, донецький, ми ж вчилися разом. Ну хто ж підставить плече, як не ми один одному! Підказали мені розумні люди подати позов до суду, то я його й подав. А цим судом ти командуєш, то я вже до тебе, як до Бога, Артурчик, якщо треба, то якусь копійчину вже найду, куди ж мені діватися…

Артурчик вирішив помогти. По-перше, з паршивої вівці хоча б шерсті жмут, а по-друге, чого б справді не виручити однокласника. Повернувшись на роботу, Артурчик не став відтягувати й викликав до себе Салова. Той не забарився і, важко дихаючи, просунувся в кабінет. Суддя Салов – такий собі товстун-весельчак, мила й добродушна істота, він ні з ким не сварився, не інтригував, але в суді чомусь його недолюблювали і з ним не дружили.

Спочатку поговорили про те про се, а потім Артурчик, зморщивши лоба, нехотя проговорив:

– Знаєш, Салов, є тут одненька справа, і я розпорядився відписати цю справу на тебе. Так от, слухай: стався корпоративний спір, невеличкий, скажемо так, люди б’ються за якісь акції столичної компанії «Київжитлобуд». Дрібна справа, гадаю, нічого серйозного. Просто один мій однокласник просить допомогти, бо саме в нього ці акції й відбирають. Ти зрозумів?

– Нє. Нічого не поняв. Ви прямо скажіть, що треба? Запитав Салов.

– Потрібно задовольнити позов.

– Нада – значить, задоволимо! – сказав Салов буденно.

Суддя пішов. Артурчик, склавши руки на грудях, стояв біля вікна і дивився на шумну і бурхливу, як річка, вулицю Богдана Хмельницького. Дзвонили два його золотих «Vertu», розривався міський телефон, однак він не хотів брати жодного, бо знав, що за кожним дзвінком – прохання, питання, проблеми… Хотілося на море…

Вбігла секретарка:

– Артур Федорович, там на проводі сам Тельников!

Артурчик прожогом кинувся до телефону.

– Вікторе Івановичу, слухаю вас.

– Здоров. У тебе в суді знаходиться одна цікава справа, так званий спір про акції «Київжитлобуд», так ти ж дивися мені, будь уважний, і щоб ні вправо і ні вліво, а все було по закону! Зрозумів? Не нароби дурниць!

– Так я ж… мені б лише знати, яких таких дурниць не наробити.

– Яких-яких! А ти по закону дій! Що кажуть мудрі люди: не знаєш, як робити, – чини по закону й ніколи не прогадаєш. Ти заглянь в закон, а там написано, НЕ можна за-до-во-ль-ня-ти позов, якщо він геть безпідставний. Понятно? Ти, Артуре Федоровичу, дивися мені, не підведи, там такі люди, там такі люди … ладно, бувай.

Артурчик, важко передихнув і покликав Салова.

– Салов, все, що я казав по тій справі, забудь. Начисто! Тепер потрібно в позові відмовити, ти зрозумів?

– Нада відмовити, значить, відмовимо, – байдужим голосом відповів Салов.

– Ху, з цим впорався, – сам собі сказав Артурчик, коли залишився в кабінеті сам; потім, піднявши слухавку, наказав секретарці щоб його не турбували.

Артурчик зайнявся невідкладними справами. З півгодини він сварився з бригадиром, що зводив йому дім, і книпив його за те, що будівельних матеріалів не завезли, що люди не працюють, що строки будівництва розтягуються, ще з півгодини він пояснював дружині, що краще поїхати на острів Тенеріфе, ніж на далекі Сейшельські острови, ще з годину він сидів в Інтернеті й читав усілякі світські побрехеньки.

Раптом відкрилися двері і грюкнули об стінку. Артурчик від несподіванки аж підскочив. У кабінет вбігла Ліза – його молода непутяща секретарка.

– Артуре Федоровичу, вам телефонують аж від самого Рената Ахметова, візьміть трубку, – швидко проговорило дівча, а її миле обличчя аж світилося від виконаної місії.

– Від Ахметова… тьху, це ж не сам Ренат, чого репетувати? – буркнув Артурчик.

Ліза працювала недавно. Артурчик взяв її вимушено, без всякої охоти, бо вона була, чи то дочкою одного із членів Вищої ради юстиції, чи то племінницею.

Телефонував Сафінов – як казали злі язики, ліва рука його знаменитого донецького земляка й олігарха Ахметова. Домовилися пообідати в клубі «Lео». Артурчик полюбляв цей ресторан-клуб: спускаєшся на Хрещатик, їдеш до Європейської площі, а там повертаєш на Петровську алею і відразу після мосту Кохання повертаєш наліво в глибину парку; там, серед тінистих кленів, стоїть схований від сторонніх очей двоповерховий «особнячок» в російському купецькому стилі.

З верхньої тераси «Lео» відкривався чудовий краєвид літнього Києва. Зелена хвиля листя скочувалася від стін ресторану вниз, розбігалась по крутих схилах аж до старовинного Подолу і зупинялась на набережній, а там в далечині пливли смарагдові фарби Труханового острова, які стелились аж до Троєщини, а далі розчинялися в зелених барвах горизонту. В цій зелені купався могутній Дніпро, який, вигинаючи свою широку спину, ніс кудись у далечінь наповнені синім небом води.

Київські пейзажі не зачіпали серця Артурчика, він взагалі не любив природу. Сентименти, емоції ніколи не були модними серед донецьких хлопців; стейк з кров’ю, наприклад, схвилював би його більше. Артурчик сидів і думав, чого Сафінов не починає розмови по суті і чого ж насправді він хоче від нього. Вже прибрали тарілки й залишилися чашки з чаєм.

– Артурчик, нада.

– Шо “нада”?

– Ти знаєш.
– Нє.
– Ну, акції.
– Які акції?
– Артурчик, ти ж не того… не відморожуйся …

– Равіль Муратович, ви кажіть прямо, а то ні фіга не розумію: якісь акції, щось нада, то вже скажіть, і будемо чесати голову…

– Артурчик, мені нічого не треба. Я живу з того, що бог дасть. Крихту хліба, стакан води – й мені вже добре, мені всього вистачає, а от людям – ні, їм потрібні акції «Київжитлобуду»!

– О-о-о, ні-ні… Равіль Муратович, тут нічого не буде. За цю справу просив сам голова Вищого господарського суду, ви ж знаєте Тельникова; та мені шеф голову відіб’є, якщо я його не послухаю. Ви ж знаєте, хто він, а хто я! Ні і ще раз ні, я хочу спокійно жити і працювати, хай хороба візьме ці акції, хай їх хробак з’їсть, але я Тельникова не «кину», я йому всім зобов’язаний, я ж після цього буду падлюкою…

– Два.
– Що «два»?
– Два мільйони.
– Які два мільйони?
– Справжніх, два мільйони доларів США.
– Ого!

Артурчик, повернувшись до свого кабінету, перше, що зробив, це викликав Салова. Однак той кудись запропав: у приміщенні суду його не було, на дзвінки по мобільному не відповідав, й Артурчик навіть став хвилюватися, а чи не трапилося чогось страшного за його відсутності. Він підхопився з крісла, нервово пройшовся по кабінету, виглянув у приймальню, знову сів у крісло, а потім, не втримавшись, знову підхопився на ноги й почав ходити від вікна до столу, опустивши голову й заклавши руки за спину, мов арештант у тісній камері. Та ось нарешті Салов виріс на порозі. Спритна Ліза здогадалася, що суддя не взяв мобільний, і розшукала Салова в любленому ним ресторанчику «Два Гуся». Товстун, як завжди, виглядав неохайним: червона краватка з’їхала набік, нижній ґудзик сорочки внизу біля пояса був розстебнутий і через дірку було видно пуп, що весь поріс чорним густим волоссям. Салов пройшов до столу своїм дрібненьким кроком, зігнувши спину й увібравши голову в плечі, розуміючи, напевно, що в цьому нагальному виклику нічого доброго немає.

– Салов, я навіть подумати не міг, що наша справа, виявляється, – суцільне мінне поле, тут треба пильнувати й пильнувати, а то ступиш не туди – і всьо, капут, не вгледиш як твої туфлі злетять вище голови та полетять, як горобці, в різні сторони світу. Міркую так, позов потрібно за-до-во-ль-ни-ти…

– Так ви ж казали відмовити, я ж вже й рішення написав…

– Казав! Та мало що я казав … задовольняєм – і баста! І навіть не сіпаємося, ти чуєш мене, Салов?

– Та чую, не глухий, Артуре Федоровичу. Кажете задовольнити, значить, будемо задовольняти, – неголосно пробурмотів Салов.

– А коли справа?

– На завтра призначена, на десяту годину. Та ви не хвилюйтеся, все зробимо як треба, – запевнив Салов.

Наступного дня зранку Артурчик добросовісно, до сьомого поту, займався фізичними вправами в престижному фітнес-центрі «Софіївський». Артурчик жив правильно. Він терпіти не міг ці заняття спортом, але фітнесом займалися всі поважні люди, це було модно, то й він не відставав від загальних тенденцій і щоразу неймовірними зусиллями заганяв себе на бігову доріжку. Та потім Артурчик отримував нагороду: він з добру годину, як дитина, з насолодою плюхався в басейні. Зрозуміло, що з собою в басейн він не брав ніяких телефонів, і коли вибирався з води, то на його мобільних завжди висвічувало більше двох десятків неприйнятих дзвінків. Так було й цього ранку.

– Ну й біс з ними, – подумав Артурчик, знову потішившись своєю затребуваністю, – кому треба, додзвоняться.

Не встиг переступити поріг своєї приймальні, як Ліза заскреготала, мов та сорока:

– Ой, Артуре Федоровичу, вас тут всі розшукували, такий галас, такий ґвалт, вам дзвонили із самої Адміністрації Президента, казали, що терміново!..

Артурчик мовчки почимчикував у свій кабінет, а в бік непутящого дівчати навіть не глянув.

– Ну Адміністрація Президента, ну дзвонять йому, мудрував про себе Артурчик, вони такі ж люди, як і решта, вони просять, а він помагає, якщо це йому під силу, що тут незвичайного?

Не встиг він вмоститися в кріслі, як задеренчав телефон. Артурчик ліниво доніс слухавку до вуха і схопився, мов ошпарений. В телефоні чувся голос самого Глави Адміністрації Президента України Льовченка. Це ж не просто Льовченко, це ж, вважай, сам Президент!

Артурчик не запам’ятав усієї розмови – його серце гупало, а голова налилася гарячим свинцем, від чого важко було збагнути всю розмову, та коли він прийшов до тями, то зрозумів: мова йшла про ці бісові акції «Київжитлобуду», а ще він зрозумів, що в позові треба відмовити.

– Все зробимо, я вас запевняю, не підведемо! – це було єдине, що Артурчик зумів вичавити із себе.

Такого раніше не було, Артурчику вперше зателефонували із владного Олімпу, і чому саме до нього спустилися з небес і проявили таку увагу, він так і не знайшов пояснення.

– Мабуть, тому що земляк, – подумав Артурчик, а потім додав для своєї втіхи: – Правильний земляк!

Тут він глянув на годинник – і його душа похолола: на циферблаті була вже одинадцята година.

– Ліза, негайно Салова до мене. Бігом, мать твою!

В кабінет, важко дихаючи, всунувся Салов.

– Артуре Федоровичу, що за пожежа, чого це ви зірвали мене з засідання?

– Салов, ти вже прийняв рішення по акціях «Київжитлобуду»?

– Звичайно. Я вже його оголосив. Ото як наказали задовольнити, то я й задовольнив, – байдуже сказав Салов.

– Капець! – вигукнув Артурчик і схопився за голову.

Він довго сидів незворушно, а потім голосом, наповненим металом і рішучістю, тоном, який не допускав жодних заперечень, прорік:

– Салов, пиши рішення про відмову!

– Та як же так! Е-е-е … я ж офіційно оголосив про задоволення позову! – сказав Салов тихо і почав чухати потилицю. – Сторони ж своїми вухами чули моє рішення! Це ж свідки, що вони скажуть… – розгубився Салов і нарешті перестав чухати потилицю, а потім важко видихнув: – Це ж, виходить … кримінал! Люди ж чули одне, а ви хочете інше…

– Чули! Чули! – роздратовано перебив Салова Артурчик. – Подумаєш, чули! Мало які речі й слова людям примаряться. Ти давай пиши рішення, а все решта – то мої проблеми.

– Артуре Федоровичу, ну ви й даєте, так не можна! Це ж неправильно! Це ж … ну … навіть і не знаю, е-е-е… хай буде по-вашому. Якщо вже треба інше рішення, то напишу інше, як скажете, – вимовив тихо апатичний Салов.

Час ішов повільно, але важкою ходою, гупаючи та віддаючи пульсуючим стуком у скронях. Під ложечкою по-зрадницьки занило, й Артурчик відчув, як накочується липкий страх, хвиля за хвилею.

Тут зайшов Салов.

– Все… написав…

– Ну?..

– Написав і віддав.

– Що віддав?

– Відповідачу віддав рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

– А позивач?

– А позивач, вибачайте мене, Артуре Федоровичу, отримав рішення, що цей позов задоволений. Поки я писав рішення, дівчата віддали йому копію мого першого рішення…

– О-хо-хо… ну і вгодив! – вихопилося з уст Артурчика. А в голові промайнуло: – Я – БОГ! Я той, хто задовольнив усіх!