Глуха Феміда

В Києві на Подолі по вулиці Хорива, недалеко від Миколаївської церкви, з давніх часів  стоїть триповерховий цегляний будинок з № 21. Підстаркуватий особняк,  міг давно перетворитись в кам’яний пил і канути в мороці часу та в якийсь щасливий день на його облущеному фасаді з’явилася металева табличка з державним гербом. Табличка змінила життя будинку, –  з того часу його стали іменувати Подільським районним судом, і він став частиною київської історії. Будинок нерідко показували в телевізійних новинах, його згадували в кримінальних хроніках, до нього йшли скаржники й позивачі, сунулися відповідачі, підсудні, прокурори, топтали свою стежину адвокати та всякий різний люд.

В будинку №21 в паперовій грузькій каламуті порпалася непримітна мураха – Микола Федорович Пасулька. Коли будинок вперше побачив  Миколу Федоровича, той  був ще безвусим і хвацьким парубком. Молоді літа промайнули швидко, й нині коридорами районного суду ступав неспішною гордовитою ходою  опецькуватий дядечко з широким обличчям, товстими, з палець, сивими бровами та чудернацьким, як червоно-синя картоплина, носом.

Микола Федорович належав до тих людей, дорога яких до істини довша за їхнє життя. Тому, якщо і траплялися огріхи в суддівській роботі, то хіба в тому була вина Миколи Федоровича? Адже нічого із цих правил, законів і норм, видуманих однією частиною людей для іншої частини людей, не мало довершеності, не було остаточним, мудрим і досконалим.

Життя Миколи Федоровича добігало тієї межі, з якої починаються пенсія, старість, самотність, хвороби… Швидше за все, Микола Федорович тихо і непомітно допрацював би до самої пенсії, якби не трапилася з ним біда. Як і всяка напасть, вона звалилася на людину раптово, неждано і в найбільш  непідходящий момент.

Пізня осінь принесла рясні дощі й пронизливий, їдучий холод. Пасулька, повертаючись пізно з роботи, якось потрапив під студену дощовицю. Промок, промерз і захворів. Ніби й нічого страшного – гайморит, але до недолікованого гаймориту вчепився отит, і Миколі Федоровичу стало зовсім зле. Роки й здоров’я були вже не ті, і цього разу хвороба закінчилась тим, що зламався якийсь важливий гвинтик організмі  і той ніяк не піддавався ремонту. Лікарі були безсилі – Микола Федорович оглух.

Два найшановніші ним у житті авторитети – закон і совість –змушували Пасульку негайно доповісти керівництву про свою прикру недугу, але тут заговорив внутрішній голос. Цей голос нав’язливо  звучав раз за разом в голові, – цій клятій роботі віддано найкраще, і молодість, і здоров’я, і найбільший кусок життя, то може варто тихо пересидіти,  дотягти до законної пенсії, бо хіба ж так мірялося завершити кар’єру, та й до відставки залишилося всього-на-всього рік і два місяці …

Микола Федорович відмахувався, страждав, мучився сумліннями, а потім взяв і послухався того розумного, що сидів у нього всередині. Утім Микола Федорович зовні не надто й перемінився. За своєю натурою він був завжди відлюдькуватим, мовчазним, заглибленим у себе.

Та все ж судити людей стало важко. Звична щоденна робота стала відбирати багато фізичних і душевних сил. Микола Федорович став замислюватися: чи не прийшла та година, коли вже потрібно здатися на милість долі, і там хай вже буде, як буде. Одного дня, коли  стомлений і розчарований Микола Федорович невесело дивився у вікно на старий Поділ, його раптом осінило, – он Феміда вже тисячі років стоїть незмінно з щільною пов’язкою на очах, сліпа до всього, невидюща, ься всі недостатньо щоб прийняти рішення?  думав, – а він лише глухий, то чим він гірший від тієї незрячої суддівської карги?

Йшли дні, місяці, а з ними в повній тиші (для Миколи Федоровича) проходили один за одним судові процеси. Пасулька впевнено вершив правосуддя, не забуваючи робити вигляд, що він уважно слухає, то кивав головою час від часу, то хмурив брови або закопилював губи чи морщив лоба. Позаяк Микола Федорович нічого не чув, то він пильно приглядався до обличчя, щоб  бодай по губах людини збагнути,  що та  каже,  а це сприймалося за живий інтерес судді до того, хто говорить і що він говорить. Вже скоро про Пасулька теревенили, що поважні літа пішли йому на користь, що той став  чуйним  до учасників процесу, шанобливим до адвокатів та поблажливим до підсудних. Віднині його вироки перестали вважати суворими – їх почали називати справедливими, а жорсткі рішення вважати мудрими. Ширилися слухи, що Микола Федорович чи не єдина на весь суд людина, якій не страшно довірити свою долю, бо він уважно вислухає, усякого почує та до кожного поставиться з розумінням. Чимало людей хотіло, щоб їхня справа потрапила саме до Пасульки. Дехто просто просив, а дехто навіть приплачував гроші, щоб хтозна-яким чином розписати справу на Пасульку. Так Микола Федорович став потихеньку «бронзовіти» й на очах перетворюватись на живий пам’ятник.

Несподівана популярність Миколи Федоровича викликала неабияке занепокоєння у голови суду. Голова недобрим оком косився в його бік і навіть довго радився зі своїм заступником, чи не вирішив їхній Пасулька перед виходом на пенсію непримітно зібрати на старість невеличкий капітал. Але, перевіривши справи, впевнився, що вироки та рішення Миколи Федоровича нічим особливим не відрізняються від рішень його колег – більше того, частина з них виглядала навіть суворішою та жорсткішою, ніж у решти, – та й на тому заспокоївся.

Пасулька в своїй роботі завжди покладався на Галину Макарівну. Жінка була тямущою і надійною помічницею. Вона знала чим догодити Миколі Федоровичу, і головне, ретельно та заздалегідь розкладала всі справи відповідно до графіка розгляду справ. Але вже місяць, як Галина Макарівна була у відпустці, а за неї працювало якесь молоде зелене дівчатко. Це курча дратувало Миколу Федоровича, він злився, бурчав, але дівчинку зауваження судді мало обходили. Вона робила, що їй заманеться: то кудись зненацька пропаде, то раптово вигулькне, то завіється, то з’явиться, то  палить цигарки, то щебече з подружками.

– Тьху тобі, щоб її… – тільки й лаявся подумки Микола Федорович. Пасулька злився, бо це порушувало звичний йому режим і усталений порядок. От і сьогодні це козеня пропало, і її робоче місце вже з добру годину стояло порожнім.

Тут повернулася секретарка судового засідання й відрапортувала, що по справі Красько всі вже зібралися. Якщо точніше, то Пасулька про це здогадався по міміці та по губах дівчини.

У відповідь він буркнув  секретарю, щоб та не барилася і йшла до судової зали. Дівчина слухняно взяла ручку й чисті аркуші паперу та хутенько, без балачок, попрямувала до дверей. Сам Микола Федорович, вибігаючи з кабінету, схопив в одну руку окуляри, а другою рукою   підхопив два томи кримінальної справи, що горбилися поверх невисокої гірки таких же подібних справ.  Око тільки й вихопило, що на брудно-білій палітурці двох томів написано великими жирними буквами прізвище «Красько».

Скільки було справ за все його життя!  Не згадати й не порахувати. За довгі роки серце затверділо мов камінь, а тому  людське зло не бентежило Пасулька, він спокійно і навіть байдуже сприймав його як свою роботу. Та все ж ця кримінальна справа не виходила з голови  і чіпляла за живе: молода студентка Лариса Красько народила немовля й відразу після  пологів викинула його з вікна гуртожитку, і дитя, вдарившись об асфальт, відразу полишило негостинний для нього світ…

Справа Красько псувала святковий настрій, що панував у нього ще з учорашнього дня, коли він дізнався про гарні новини. Саме через них Микола Федорович поспішав. Сьогодні в Адміністрації президента України по обіді йому мали вручати посвідчення заслуженого юриста. Так, мрія збулася. Інший суддя в такий день відклав би справу і спочивав би на лаврах. Але не в характері Миколи Федоровича відкладати заплановане. Та й тієї справи, як для нього, було щонайбільше на три години. Він ще й подумав: обвинувачена, троє свідків – швиденько їх допитати, оголосити матеріали справи, та й усе. А вирок… А вирок він написав ще вчора.

 

Микола Федорович ніби повернувся у свої молоді роки, бо не просто увійшов, а влетів до залу. Він тільки на мить зупинився, щоб  оглянутись довкола, а потім рвучко, забувши про свою зазвичай поважну ходу, пробіг до столу. Зір вихопив, що підсудна самотньо сидить на передній лаві, а позад неї примостилася весела зграйка юних щебетух. Молоденький прокурор совався на своєму місці й ніяковів під відвертими та смішливими поглядами дівчисьок. Там, де мав був сидіти адвокат, місце було порожнім. Швидше за все, у бідної студентки навіть немає грошей на адвоката, подумав Пасулька.

Микола Федорович, всівшись, жваво взявся до справи: оголосив склад суду й, обходячи всі формальності, перейшов до встановлення особи підсудної.

– Ваше прізвище, ім’я та по-батькові? – запитав Микола Федорович. При цьому за новою звичкою він почав пильно дивитися в очі підсудній.

– Красько Людмила Іванівна, – відповіла підсудна, але цього Пасулько, звичайно, не чув.

Він дивився на дівчину й думав: «Красива! І чого вона не арештована? Дивно, такий злочин, а вона на волі. Непорядок! Перед оголошенням вироку не забути б викликати конвой», – карбував собі в голові Микола Федорович.

Люда Красько, хоча всі близькі називали її не інакше, як Люся, –  струнка, з довгими ногами білявка – була ніби вимащена з ніг до голови медом, бо чоловічі погляди так і липнули до красуні. Білі локони волосся, сині очі, яскравий одяг і світлий образ Люсі не вписувався в похмуру атмосферу суду.

– Сьогодні у мене презентація в суді,– сказала Люся своїм подружкам ще до початку судового процесу. Вона зовні бадьорилася, та  на душі  було страшно. Тому умовила своїх подруг сходити з нею до суду. Всі знали, що Люся потрапила в біду. Одні казали, що всьому виною є Люсин характер, інші говорили, що виною всьому сусідка, ще та стерва.

– Так, ми читаємо обвинувальний висновок, чи ні? – запитав Пасулька і, звівши брови досередини, пронизливо глянув у бік прокурора. Той, немов студент перед професором, зніяковів і потупив очі, бо знав, що це серйозне порушення процесу, а перечити судді не смів.

– От і добре, – відповів на це Микола Федорович. – А тепер ви, це я до вас звертаюся, Красько,  ви не проти?

Питаючи у Люсі, Микола Федорович не зводив з неї очей.

Та не знала, що відповідати. Вона була проти всього: проти суду, проти цієї жорсткої незручної лавки, проти сварливої сусідки, проти всього світу – і весь світ проти неї. Здається, що вона нічого такого й не робить, зла не чинить, не краде, а неприємності сиплються на неї, як листя в осінь.

– Значить, Красько, і ви не проти. Це добре, – підсумував Пасулька. – Так, давайте запитання до підсудної, – звернувся він до прокурора.

– Ви визнаєте свою вину? – спитав прокурор таким тоном, ніби запитав у випадкового перехожого, як пройти до метро.

– Визнаю, куди мені діватися.. У мене ж немає тата депутата! Винна. Дурна була, зв’язалася з … а щоб її!.. – сказала Люся й невесело зітхнула.

Микола Федорович, звісно, нічого із цього не почув. Але бачив, що прокурор знову ткнувся поглядом в стіл, а Люся зімкнула уста.

– Це все? – запитав Пасулька у прокурора.

– Так, – відповів той і кивнув головою.

Що питав прокурор, Микола Федорович не знав. Але по тому, як прокурор витратив мало часу на запитання, зрозумів, що той особливо не надривався. Пасулька розсердився: йому знову треба  братися за чужу роботу.

– Красько, скажіть, як ви могли ось так вчинити? А? Взяти і викинути! Ну немає серця, совісті, страху перед законом, то хоч клепка в голові є? Це ж не якесь котеня, а людина! Ну як ви могли? Про що думали? – Пасулька питав і злився, бо його ятрила думка про нещасливу долю і скоротечне життя немовляти.

– А що я викинула? Якщо вже на те пішло, то вона сама впала. Я не брешу. Ваша честь, от ви кажете – людина. Я також мислила собі, що вона людина, а вона ж вампірюга! – сказала і зайвий раз пораділа, що потерпіла не прийшла до суду. – Я стою біля під’їзду, нікого не чіпаю, блін, – продовжувала Люся говорити, – а це рогате пливе, ну, коза, вибачте, я хочу сказати, потерпіла пливе і качається із сторону в сторону, мов отой верблюд у Сахарі, блін, а щоб їй!.. От шо вредна тітка, то вредна. Допекла мене до самої печінки. Ні разу не змовчить: то не там стоїмо, то курити нам не можна, то сильно сміємося. Блін! Так здається, що не її синочок, а вона, бліна-муха, і є прямісінько народний депутат. Ужас! – тут Люся замовкла і над чимось задумалася.

– Ви хоч розумієте, що вчинили злочин? Страшний злочин, ви мене чуєте, Красько?

– Та чую… Але з якого дива він страшний? Ну, получила тітка по мордасам, ой, я хотіла сказати по обличчі, і що з того? Блін, та я не хотіла її чіпати! Так воно, хоч і старе, але ж навіжене! Ото якби її синочок та не був народним депутатом, я б у суді не стояла, і не було б оцього позорища. Зробили з мене винну, ага, знайшли преступніцу! – Люся говорила щиро, а її емоції накочувалися хвиля за хвилею, що відбивалось на її обличчі то першими дрібними росинками сліз, то обуренням, що тьмарило її сині очі, то невимовним розпачем аж до здавленого схлипування.

– Чи правильно я зрозумів, що ви жалкуєте про свій вчинок? – запитав суддя тихим вкрадливим тоном.

– Хто? Я!? Чого жаліти? Ви послухайте. Я стою з дівчатами, а ця, блін, як би ото культурно сказати, ну, потерпіла, йде мимо. От хто її чіпав? Ніхто. І вона мені так кидає… ну, каже, що я собака жіночого роду. Так мені й сказала прямо в очі, що я сука і шльондра! І шо, я повинна в рот їй дивитися? Я ж її за волосся схопила та й потягла чуть-чуть. А ця тітка мене кігтями – шарах по обличчю, а кров як шваркне! Так я, не довго думаючи, взяла та й зацідила їй прямо в ніс. Тітка гепнулася прямо на оцю, як її…  короче, на зад упала. Ноги задерла,  і давай голосити на весь Поділ! Блін, а що було? Нічого не було! Можна сказати, штовхнула і все. Зате народу позбігалося – тіпа щось горить. Купа свідків,  вони ж не дадуть збрехати, всі бачили, що її не лупцювала. Тьотка сиділа й верещала, мов недорізана. Я давно всім говорила, що в неї з головою не все в порядку, а мене ніхто не слухає. Мені тепер вішають хуліганство. Блін! Ну хіба я хуліганка? – тут Люся зовсім повісила голову і навіть схлипнула, а її біла тонка рученька, мов лебедине крило, піднялася і манірно змахнула сльозу.

– Це добре, що ви жалкуєте з приводу того, що натворили, це добре…– сказав Микола Федорович, а сам дивився на Люсю і думав: – Та ні, дівчинко, ти мене не обманеш і не розчулиш своїм невинним видом, я добре знаю таким, як ти, ціну, – проте вголос вирішив сказати інше:

– Красько, от ви всі, коли стоїте перед судом, думаєте заднім числом і каятися починаєте також заднім, тобто запізно, коли вже нічого не можна відвернути. Ви мені скажіть, а чим ви думали, коли завагітніли, ви тоді не думали, що вам буде заважати дитина?

– Дитина?.. Ну, була я вагітною, ну, зробила аборт, так і що з того, що я не захотіла дитину? Це моя особиста справа, і чого я повинна відповідати ? – сказала непевним голосом Люся. А сама подумала: – Ну й порядки в цьому суді – що хочуть, те й питають, аж душу вивертають. – А ще їй стало цікаво, звідкіля суддя знає, що вона була вагітною.

– Як ви живете після того, як оце трапилося, як ви дивитеся в очі своїм батькам, людям? – запитав докірливо Микола Федорович.

– Вообще, нормально дивлюся… Капець, а шо? Батьки знають. Ну, покричали, ну, насварили, та й усе. Залетіла, з ким не буває? Навіть моя мама сказала: головне, аби майбутній чоловік цього не знав. Так і сказала…

Микола Федорович дивився в список осіб, що підлягали виклику до суду, а сам думав: і чом така доля невдячна – хтось хоче дітей, вимолює їх у бога, а оця дівка своїми тендітними руками вбила своє дитя. Безжалісна…

Щось я останнім часом став надто емоційним, старію, подумав Микола Федорович. Тому різко відірвався від тексту і звернувся до секретаря судового засідання:

– Хто там у нас у коридорі – хай заходять в порядку живої черги. Тільки швиденько.

На цей період часу ні баба Ванга, ні Нострадамус не віщували для України нічого поганого, а значить, рік повинен був видатися спокійним. Так думала Роза Мусіївна, або, як її всі звали у дворі, тьотя Роза. Але не так сталося, як їй гадалося. Все перевернулося. І це ж треба таке – попасти в суд свідком! Стара обережна єврейка все життя оминала такі установи, як міліція, прокуратура, суд, і от на схилі літ таки довелося. Її попросив сам Володимир Аскольдович, а йому вона не могла відмовити. Він народний депутат, він та влада, яку вона бачить кожен день по телевізору, і це викликає таку повагу, що аж моторошно. Вона не бачила самих подій, вона лише чула від сусідок про те, що сталося, але так важко було відмовляти Володимиру Аскольдовичу, що вона, недовго думаючи, зголосилася йому помогти.

– Хто це в нас? – запитав Микола Федорович, не піднімаючи голови, бо в цей час він дещо вичитував для себе із справи. – Передайте свій паспорт секретарю, – продовжив він.

Роза Мусіївна передала свій паспорт секретарю, та заглянула в нього, щось собі відмітила й повернула назад.

– Свідок, розказуйте все як було, що бачили, – сказав заклопотаний Микола Федорович.

Роза Мусіївна була великою інтелігенткою з маленького села Виноград, що на Черкащині. В давні сиві часи це село стояло на одному із Чумацьких шляхів, що пролягав аж до Брацлавщини, кожної осені по ньому гнали великі отари та череди худоби, і вони витоптували широкі вигони через всю Україну – через це шлях прозвали «Широким». З цих давніх-давен у селі на цьому шляху осіли євреї, і в добрі для них часи у селі навіть було дві синагоги. Тепер у Винограді вже давно немає ні синагог, ні євреїв. Роза Мусіївна була однією із потомків тих євреїв, що дивом уціліли в буремні та лихі роки голодомору, війни, та й вона давно, ще змалечку, з батьками перебралася до Києва і вважала столицю своєю рідною землею. Але ота сільська простодушність і жіноча говірливість передавалися кров’ю з покоління до покоління та постійно конфліктували з її набутою в столиці інтелігентністю. В суді, в час найвищого випробування для Рози Мусіївни, вся облуда відпала, і в залі стояла проста налякана сільська жіночка, яка вже по третьому кругу розказувала, що сталось у дворі. Слова сипалися, мов горох, тьотя Роза торохтіла й торохтіла, а нічого конкретного так і не сказала. Та й що вона могла сказати, коли прибігла під самий кінець.

– Ех, так запізнитися, таку подію у дворі пропустити! – картала себе Роза Мусіївна.

– Так от я й кажу, я все бачила на свої очі, як оця вертихвістка ото все й наробила. Немає їй прощення! Її місце в тюрмі! От за що, от скажіть, добрі люди, за що вона так з нею обійшлася, це ж все-таки людина! А вона так – бабах, і все!.. Таке горе, таке горе… – закінчила тьотя Роза й подумала: яка людина отой суддя, все так уважно слухає, може, йому розказати ще й про начальника ЖЕКу?

– А ще вам скажу, чого немає порядку у дворі, – бо начальник ЖЕКу, Демиденко Сергій Борисович, краде гроші, двірникам не платить, і в нас у дворі ніхто не прибирає. В під’їзді на площадках не підмітають, ніхто нічого не ремонтує. Ваша честь, його треба тоже посадить. А якщо не можна, то хоча б прислати прокурора, бо він нашого дільничного міліціонера не боїться. Вони ж разом п’ють. Корупція, одним словом!

Прокурор пильно подивився на Миколу Федоровича, але той мовчав. Суддя побоювався перебивати, бо раптом свідок щось важливе говорить по справі, а він візьме й обірве. Тому з волячим терпіння чекав, коли людина сама закінчить говорити.

Роза Мусіївна виплеснула все, що знала, що могла уявити, що могла придумати й сказати, а тому не просто замовкла – вона видихнула повітря, мов то був останній ковток, і безсило сказала:

– Все, більше не можу. Я більше нічого не знаю!

Вона замовкла і стояла з добру хвилину, ніби зовсім німа.

– То ви бачили труп? – запитав обережно Микола Федорович.

При слові «труп» у прокурора забігали очі.   Дівчина-секретар відірвала ручку від паперів  і підвела голову.

– Труп? Бачила, бачила, шановний! – закивала головою Роза Мусіївна. – Бачила оце, як вас. Ви тільки собі уявіть цей страх! Я прибігаю і бачу: лежить нещасне тіло убієнне, геть мертве! У мене ще трішки – і серце б розірвалося, ой, боженьки, боженьки…

Прокурор напружився і з неприхованим здивуванням дивився то на суддю, то на свідка.

– Ага,  значить, бачу, лежить… е-е-е… лежить моя сусідка, як нежива, синя-синя. Мертва! Що й говорити, точнісінько геть труп. Тільки скажу чесно, цей труп кричав дуже сильно, а так не відрізнити, геть мертва людина.

На цих словах свідка молоденький прокурор  ніяково усміхнувся і прикрив посмішку рукою.

– А що з дитиною? Хто її забрав? – рухався навпомацки Пасулька.

– Та хіба це дитина?! Це виродок, – сказала голосно Роза Мусїївна, і навіть не подивилася в сторону Люсі. – А хто забрав? Так міліція приїхала та й забрала. Ні, спочатку приїхав синок моєї сусідки, ну, а потім, значить, наскочила міліція, чимало їх було, навіть якісь у масках і чорній одежині були, то ота міліція її й увезла.

– Добре. Сідайте, свідок, – сказав Микола Федорович. – Тепер наступний. Хто там у нас? Гукніть там з коридору!

До залу увійшов високий сивочолий дід і неспішно пройшов до столу, де сидів Пасулька. Він підійшов майже впритул до столу й мовчки простягнув паспорт Миколі Федоровичу.

Микола Федорович   спішив, а тому не став заглядати в  паспорт і посунув його до секретаря. Та покрутила паспорт  в руках, глянула одним оком в середину та й вернула діду.

В цей час Микола Федорович жваво взявся за  допит діда

– Свідок, то що ви знаєте по справі?

– Га? – перепитав дід.

– Значить, бажаєте давати нам покази. Це добре. Тоді, шановний свідок, розкажіть про вбивство, – продовжував Пасулька.

– Га? Що ви мені сказали? Ви мене вибачайте, я трохи недочувати став, то я можу щось наплутати, так ви вже не гнівайтеся, – відповів на це дід.

– Добре, а тепер розкажіть, що ще бачили, може, у вас є додаткові свідчення по справі. Суд вас уважно слухає, – мовив люб’язно Микола Федорович.

– Ага, значить так. Я завжди сидю у своїй каптьорці, але, може, я погано чую, зате добре бачу. Докладаю, товариш суддя, що бачив через вікно, як оця тунеядка  – ота, що тутечки сидить, взяла й побила поважну даму. Тягала за волосся. Це я бачив точно. А так нічого більше сказати не можу. Це все, що я бачив.

– А ви бачили саму дитину?

– Га? Вибачте, я не розчув. Ви не гнівайтеся, повторіть мені, старому, питання, бо геть погано чую.

– Значить, бачили. Ну, добре, ви все сказали суду?

– Шо кажете?

– Гаразд. Ви можете бути вільними.

– Га?

Дід, відчуваючи, що йому ніхто більше не ставить питань, ще трішки постояв, потоптався на місці, потім глянув на Розу Мусіївну, яка махала йому рукою, та й подався до неї.

Миколі Федоровичу по справі все було ясно і зрозуміло.  Тому  і допит свідків і вся ця процесуальна церемонія  з винесення вироку лише  дратувала його, бо змушували робити вигляд, що він намагається з’ясувати істину.

– То що, оголошуємо матеріали справи, а потім – дебати, останнє слово, та й будемо закінчувати справу, чи як? – запитав Микола Федорович таким тоном, що сперечатися з ним нікому не захотілося. Прокурор щось пробурмотів і улесливо кивнув головою. Люся, правду кажучи, не зрозуміла, про що йде мова. Що ото за дебати і навіщо вони потрібні в суді, Люся не знала, а перепитати не наважилася. Але вона хутесенько, так само, як і прокурор, кивнула головою і пролепетала, що згодна. І дійсно, Люся в душі давним-давно була на все згодна, і якщо чогось їй хотілося, то лише одного: щоб усе скінчилося швидко та щасливо.

Ось Люся промовила останнє слово, та й застигла тополенькою.

Що дитя могло сказати? Не винна, не хотіла, не хуліганка і дуже надіється, що суд у всьому розбереться. Люся вгледіла, що суддя дивиться на неї й уважно слухає, а тому наостанок додала милим,  проникливим  голосом:

– Я вас дуже й дуже прошу, як батька свого ріднесенького, не карайте мене суворо, я виправлюся, клянуся, – сказала так щиро, так жалібно, що навіть прокурорське молоде, але вже грубе серце розчулилося. Це видно було по тому, як очі прокурора потеплішали, а куточки його губ усміхнулися.

 

– Суд іде в нарадчу кімнату, не розбігайтеся далеко, бо оголошення вироку – через годину, – кинув Микола Федорович у зал і пішов до свого кабінету. Там він трохи перекусив та попив чаю. Ще раз подивився, ще раз вичитав вирок, зробив декілька поправок і задоволено потер руки. Він тішився своєю роботою.

 

Люся була спокійна, жувала жуйку, щебетала з подружками. Вони вже домовилися, що після завершення судового процесу всі разом ідуть на Спаську в ресторан «Текіла-хауз», де нап’ються пива й текіли з лимоном. Суд був для всіх пригодою. Це було щось новим, незвично гострим та цікавим, було тим, про що в компанії можна згадувати не раз та  плескати язиком довго і весело!

– Люська, це круто! Тепер ти будеш судима. Ми будемо всі боятися. Ні, тебе буде боятися весь Поділ. Люся, ти крута, бліна-муха, тебе сьогодні коронують на авторитета, – сказала одна з подружок, і всі зареготали. Сміялися і Люся, і прокурор.

Люся вже забула про процес, про суд, про Миколу Федоровича. Вона вже зажила іншим життям, – веселим та радісним.

Прочинилися двері, й до залу увійшли два міліціонери – два молоді хлопці, років десь під 25-28. Один з них був середнього зросту й міцної статури, а другий – геть плюгавий: худющий, невисокий, з тонкими рисами обличчя – ну геть хлопча, та й годі. Зайшли якось тихесенько, непевно та й скромнесенько присіли на лавці біля вхідних дверей. Сидять мовчки, байдужі і знудьговані.

З появою міліціонерів гамір у залі потихеньку зійшов нанівець. Стало тихо. Принишкла і Люся.

Ось до залу увійшов суддя і спокійною ходою попрямував до свого столу. На обличчі – жодних емоцій. Неспішно розгорнув папери й почав зачитувати вирок. Люся слухала й нічого не могла зрозуміти. Мова йшла про якусь Красько Ларису, яка народила дитину й викинула її з вікна гуртожитку. Хто така Красько Лариса і для чого вона викинула дитину, Люся не могла второпати. Серцем вона відчула, що ця страшна історія має якесь відношення до неї. І міліціонери почали дивитися на неї пильно, недобре, а очі їх ставали злішими та холодними. Люсю збивав з пантелику прокурор. Він дивився то на суддю, то на Люсю, хапав ротом повітря, немов та риба, і намагався щось сказати, але не наважувався. У подружок був наляканий вигляд, вони втупилися в Люсю й не зводили з неї очей. Це в кінець  заплутало Люсю. Був аборт. Це правда. Але ніякої дитини не було. І чому вона – Лариса? Що відбувається? Люся вирішала дочекатися до кінця і все розпитати у судді.

Той дійшовши до слів: «… засудити на три роки позбавлення волі. Змінити міру запобіжного заходу з підписки про невиїзд з місця постійного проживання на арешт та взяти під варту прямо в залі суду…» – почав карбувати слова сухо і грізно…

У Люсі в душі все обірвалося. Вона здогадувалася, що цей страшний вирок, арешт і тюрма адресовані чужій людині, стосуються не її, а іншої бідолахи, але під серцем пекло гостре відчуття, що оце все: чужа вина, смерть дитини, навіть відміряний суддею строк, оголошена ним кара – якимсь дивом  лягає важким тягарем саме на її плечі. Вона впіймала себе на тому, що в неї навіть з’явилося відчуття вини за скоєне. Люся тут же відігнала від себе такі думки, але слова судді, мов цвях за цвяхом, вганялися в її мозок, і вона по-справжньому відчула себе спочатку пропащою грішницею, потім злочинцем, а потім – мерзенною істотою. Люсі стало страшно…

Суддя закінчив читати й пішов із залу. Прокурор, чимось наляканий, хутко зібрав речі і, не дивлячись на Люсю, зайцем дременув геть.

Подружки заціпеніли й стояли мовчки. А на Люсю посунули двоє. Вона боковим зором бачила, як двоє міліціонерів намагаються її вхопити. Меншому вже навіть вдалося схопити її за лікоть.

– Боляче, козел! – крикнула Люся.

Вона так шарпнула руку, що миршавенький поточився на лавку, перечепився об неї та й полетів униз головою. Загуркотіли лавки, вдарилося дерево об дерево, кістка об дерево – і з підлоги почулися соковиті матюки малого міліціонера. Другий здивовано дивився на Люсю. Та скористалася короткою заминкою і, бачачи, що вихід із зали відрізаний, кинулася до столу судді. Не знаючи як порятуватися, Люся в паніці вискочила на стіл і почала волати не своїм голосом:

– Не підходьте, козли! Я нікого не вбивала! Це суддя, придурок кончений, все напутав. Не підходьте, а-а-а-а-а!

В такому місці, як суд, звичайно, бувають різного роду випадки. Буває таке, що й погаласують. Але щоб так волати, щоб таке витворяти, як Люся, то такого в суді давно не було. Тому на цей ґвалт збіглося багато народу. Навіть деякі судді, не втримавшись від цікавості, заглянули до залу, де героїчно відбивалася від міліціонерів Люся.

Нарешті чоловіча міць перемогла слабку жіночу стать. Заплакана, безсила, онімівши від наруги та нежданого людського зла, Люся, обм’якши, віддалася сильним рукам двох міліціонерів. Почвалало, посунулося коридорами суду нещасливе дівча – і відразу такою печальною покірною ходою, мов справжня арештантка.

Машина з Люсею та міліціонерами виїхала на Верхній Вал, завернула на Нижній Вал, де поволі, пробиваючись через автомобільний «корок», мов через космічну вічність, сунулася на Глибочицьку, а там, несамовито підстрибуючи на трамвайних лініях, відриваючи та колотячи Люсині душу, серце й печінку, завернула на Косогірний провулок і спинилася перед сірими воротами міського ізолятора тимчасового утримання.

Люся опинилася в невеликій  кімнаті перед вусатим дядечком у формі. Тільки тут вона почала потрошки приходити до тями. Ошелешена, Люся з неприхованою  цікавістю оглядалась навколо себе і всьому дивувалася. Страху не було. Дядечко уважно роздивлявся папери, крутив носом, цмокав. І робив він це неспішно, по-діловому. Було видно, що людина знає толк у паперах.

– Що ви мені привезли? І чого в ІТУ, а не в СІЗО? Шо, куди ближче, туди й приперли? І де ви беретеся? От ледарі: робити не хочуть, повтікали із села в місто, а в нас потім голова болить, що робити з такими валянками як ви! – дядечко балакав з міліціонерами, а Люсю, здавалося, навіть і не бачив.

– Кого дали, того й привезли. Забирай і не дери носа. Ми на службі, як і ти. І вообще, сам ти село!

– Ага, щас!  Ви хоч вирок читали?

– Хай його прокурор читає! – сказав вищий, і обидва міліціонери весело й від душі зареготали. Їм це здавалося смішним.

–– Тоді візьміть її паспорт та почитайте її прізвище, ім’я, по-батькові та рік народження. А тепер візьми вирок і його почитайте, кого там засудили. Ви хоч зараз включіть мізки ,  це ж різні люди! Забирайте її звідси й самі забирайтеся!

–Люся звернула увагу, що міліціонери стали іншими, не такими грізними, чи що. Люся на свій лад уторопала: сталося щось незрозуміле. Чи, може, машина дала збій, чи вона докотилася в своєму житті до того, що її навіть у тюрму не беруть?

– А що робити? – повільно й тихо спитав невисокий. Його очі округлилися. Нарешті й він усвідомив, що сталося. –  Ми ж в суді взяли дівку. Нам що дали, те й привезли. І папірці – як положено – з печатками, підписами, тризубцем. Де воно заплуталося?.. – розгублено товк своє невисокий і вже далі тихо промимрив щось собі під носа, що і не вчути .

Заскреготало залізо. З глухим жалібним стогоном зачинилися двері Подільського ізолятора. Міліцейська машина знову застрибала по нерівних дорогах Подолу й зупинилася хвилин через двадцять. Люсю вивели з машини, вона підняла голову й заціпеніла: її погляд, наповнений жахом, вперся в сіру табличку з державним гербом – це був знову Подільський районний суд. Міліціонери поставили Люсю між собою й пішли всередину приміщення. Там менший конвоїр кудись пішов, а вищий пристебнув одну її руку наручником до своєї руки, та й усівся з Люсею на лавці в коридорі. Лавки в суді були не прості, а спеціальні. Їх придумано й поставлено виключно з метою, щоб мучити людей. Висидіти на них довго було неможливо. Вузькі сидіння полосували сідниці, а низька спинка вгризалася в крижі. І вже через хвилин десять сідниці та поперек горіли у вогні, людина крутилася, вертілася, вставала, сідала і, проклинаючи все на світі, знову підскакувала, воліючи краще стояти, ніж сидіти. Скоро прийшов менший міліціонер, і Люся зрозуміла, що головний у суді наказав чекати їхнього суддю. Однак Микола Федорович не з’явився через годину, не з’явився він і через дві години. Люся страждала, страждали її тіло й душа. Повз них по коридору ходили якісь люди, видивлялися на неї, закуту наручниками, як на безсоромну злодійку. Пекли погляди, пекла страшенно спина, і горіли щоки від сорому.

Робочий день у суді закінчився. Всі розійшлися. Все стихло. Непомітно щез голова суду. Настала тиша, і тільки десь, поверхом вище, гриміла відром прибиральниця. Розтривожені міліціонери кудись телефонували з мобільних телефонів, щось і комусь довго гаряче доводили. Потім, зітхаючи, зібралися й невесело попленталися до машини, прихопивши й Люсю. Вони швидко, бо це виявилося недалеко від суду, приїхали до Подільського відділення міліції. Голодні й сумні, вони втрьох зайшли до чергової кімнати.

– І шо хочете, хлопці? – спитав мордатий міліціонер із зірками на погонах; Люся зрозуміла, що то і є черговий.

– Давай закриємо її хоч у «телевізор». А там прийде начальство, і воно розбереться, – підлещуючись, просив менший міліціонер.

– Ви знаєте, що мені буде? Це ж, хлопці, грубе порушення закону. Ми людину обмежуємо в праві на свободу. Мене виженуть з роботи й посадять в тюрму замість неї, – сказав черговий із серйозним виразом обличчя.

Люся погоджувалася з черговим. Ці слова їй дуже подобалися. Вона раділа, що в людей  є такі права.

– От біда з цими  законами, хто придумав їх на нашу голову, знову їх  треба порушувати! – зареготав мордатий міліціонер і враз перестав бути симпатичним. – Хай посидить в «телевізорі» до ранку, але з вас пляшка. Я взагалі думаю, що для профілактики злочинів всім громадянам корисно трішки посидіти… – продовжив мордатий з кривою посмішкою на обличчі.

«Телевізором» виявилася кімнатка з глухими стінами та розміром півтора на півтора метри, і товстими, як палець, гратами замість дверей. Там можна було лише сісти, але лежати було неможливо. Та і який може бути сон у нещасного арештанта? Так і просиділа Люся всю ніч, не зімкнувши очей. Ранком прийшов незнайомий міліціонер, відкрив заґратовані двері  й, бавлячись в’язкою ключів, мовчки вивів її до чергової кімнати, а з чергової кімнати повів довгим коридором. Потім вони вийшли у широкий, повний ранішнього сонця вестибюль, де міліціонер зупинився й, показуючи на двері, кинув їй байдуже:

– СВОБОДНА!

Епілог:

Микола Федорович отримав звання заслуженого юриста України і ще рік працював у суді. Історію про те, як він сплутав справи й засудив не ту Красько, швидко «зам’яли», щоб ніхто не міг подумати, що президент помилився й нагородив недостойну людину.

Микола Федорович допрацював у суді до виходу на пенсію, правда, він розглядав виключно дрібні адміністративні справи. Незважаючи ні на що, в пам’яті людей він залишився мудрим і справжнім суддею.

Петро Бойко, Київ, 2013 рік.