Давно канули в минуле ті часи, коли на Подолі аптекарями були переважно євреї. Нині в аптеках працюють одні молоді дівчатка. Ця молодь проворна, все бігом та бігом, і їй однаковісінько, хто приходить по ліки. Вони байдужим голосом питають, чого тобі треба, швидко відбивають чек, віддають ліки, і навіть немає з ким поговорити й розказати, як і де воно болить.

В місті Києві на розі вулиць Оболонської та Волоської, недалеко від синагоги, стояла аптека. Там з незапам’ятних часів трудилася вже немолода єврейка Бася Борисівна. На Подолі не вірили рекламі, лікарям та рецептам –вірили тьоті Басі. Одна тільки Бася Борисівна могла чесно сказати, чи годиться купляти ліки, які приписав доктор, чи, може, взагалі знайти інше зілля й іншого лікаря. За свою довгу працю вона стільки врятувала людських життів, що якби аптекарям видавали ордени й медалі, то Бася Борисівна спокійно могла б сподіватися на Героя України.

І все ж…

Був пізній вечір. Це був той час, коли люди ще не вклалися спати, але вже перестають ходити по вулицях. Відвідувачів не було, і Бася Борисівна вже подумувала над тим, чи не пора б зачинятись, коли в просторий зал забіг молодий чоловік.

– Я хочу померти! Дайте мені, дайте що-небудь! – прямо з порога крикнув надривно чолов’яга.

Тьоті Басі кинулися в очі його бліде обличчя й палаючий погляд. Несподіваний гість не виглядав злим чи агресивним, але в ньому відчувались дике напруження і, скаламучена розпачем, гостра душевна тривога.

– Ви хочете вмерти прямо тут чи десь пізніше? – байдужим голосом спитала Бася Борисівна.

– Прямо тут, – трохи спокійніше сказав чоловік, упевнившись, що ніхто не збирається відмовляти в його проханні.

– А про те, що ваш труп буде заважати мені, ви не подумали?

– Швидше заберуть на кладовище! Та мені плювати, все рівно в пеклі жаритися! Давай, мать твою, скоріше! – знову завівся незнайомий.

– Добре, і чого кричати…

Бася Борисівна спокійно пройшлась очима по стелажах, неспішно вибрала якісь каламарчики і просто на очах чоловіка вилила рідину з усіх пляшечок у звичайний пластиковий стакан.

– Просю, люб’язний ти мій… – вона рішуче посунула стакан до чоловіка.

Чоловік уп’явся в аптекаря широко відкритими очима, й було видно, як на очі йому набігає туманна поволока, як кам’яніє і стає землистим лице, -здавалося, що смерть вже поставила на ньому свою печать. Тиша. Раптом чоловік, мов ошпарений кип’ятком, прожогом кинувся до прилавка з витягнутими вперед руками. В цю мить з його долоні випала пожмакана сотня гривень і впала на підлогу. Чоловік навіть не звернув на те уваги, переступив через гроші, рвучко схопив стакан і жадібно випив з нього всю рідину. Порожній пластиковий стакан хруснув і випав з його рук. Самогубця постояв десь хвилин зо-три, а потім його хитнуло, очі прояснились, погляд став тверезим та осмисленим. Минула ще якась хвилина, а може, ледь більше, після чого він крутнувся на місці і, зносячи все на своєму шляху, безтямно понісся на вихід. Шарахнули двері – і чоловік щез у темряві. Здавалося, якась страшна незвідана сила дужою рукою схопила чоловіка за комір і метнула геть з аптеки.

Бася Борисівна неспішно підійшла до дверей, прочинила їх, спокійно роздивилася, що ж там коїться на вулиці, і лише потім закрила двері на замок. Вона повагом підібрала гроші, а потім, перевалюючись з ноги на ногу, дійшла до телефону, зняла трубку й набрала короткий номер.

– Альо! Альо, це міліція?

– Ага, а це телефонує аптека на Оболонській, 22, продавець Розенфельд.

– Да, це я, да, тьотя Бася.

– Ні, сьогодні не наркомани. Приїжджайте, побачите.

– Шо? Нє, кримінала нема, тут хіба що дрібне хуліганство, але дєрзкоє.

– В чому виражається? Чоловік в публічному місці, щоб ви знали, прямісінько перед аптекою справляє нужду, справляє по-великому і робить це наглим образом.

– Ви хочете сказати, що ви не встигнете приїхати, що убєжить? Хлопчики, повірте тьоті Басі на слово, нікуди галабурдник не убіжить! Приїжджайте!