1992 рік. До приміщення Верховного Суду України ввійшла жіночка. Яскрава квітчаста хустинка, біла сорочка, синя спідниця й нові чорні туфлі на ній говорили про те, що жінка приїхала здалеку і що вибиралася вона до Києва дбайливо і старанно.

У вестибюлі було безлюдно. Жіночка безпорадно озирнулася навкруг себе й нерішуче зупинилась, не знаючи, що робити.

– І чого це ви прийшли? Сьогодні субота, вихідний день, нема нікого! – вона спершу почула голос із віконечка дерев’яної будочки, а потім вже й побачила обличчя вахтера, літньої жінки.

– Ой, – тільки й сказала.

Жінка пожвавішала, очі повеселіли. Однак природна тактовність змушувала помовчати.

– А що ви хотіли? – запитала вахтер, вийшовши до жіночки.

– Ви знаєте, я здалеку-здалечку приїхала, аж з Лисянки, це ж така не ближня дорога. І що мені тепер робити? Боженьку ти мій, і що тепер – назад?

– Я навіть не знаю, чим вам помогти, – сказала співчутливо бабуся.

– Ой, у мене таке горе, таке горе… Синочок у мене – біс поплутав… – і витерла сльозу, – мені люди сказали, що треба йти до отих членів самого Верхового Суду і все розказати, по-людськи, напряму…

– Тоді йдіть туди, там керівництво, може, й приймуть: вони сьогодні в доброму гуморі, – і тицьнула пальцем на двері.

Жіночка підійшла до важких дубових дверей. На них висіла табличка «Голова Верховного Суду України Якименко О.Н.» Вона постукала в двері і, не питаючись дозволу, увійшла.

– Здрастуйте, добрий чоловіче, ви вже вибачте дурну тітку, що приперлася, що забираю ваш час, але ж у мене таке горе, така біда, мені треба оті, ну, як його сказати, члени Верховного Суду… А ви випадково не членом тут працюєте?

– Я тут, шановна, працюю головою, а ті, які членами, то вони он – ген по коридору.